Ієн Макьюен - Спокута

вважало. Сесилія взула інші туфлі, замінила гагат на перли, підправила макіяж, перечесала волосся, трохи бризнула парфумами у викот сукні, який тепер був глибший, і повернулася в коридор; усе це не зайняло й п'ятнадцяти хвилин.

Сьогодні, трохи раніше, вона бачила старого Гардмена, який обходив будинок, тримаючи плетеного кошика й замінюючи електричні лампочки. Можливо, світло вгорі стало різкішим, бо вона ніколи раніше не мала таких труднощів з цим дзеркалом на сходах. Уже з відстані сорок футів вона побачила, що воно не дасть їй пройти: рожевий колір здавався невинно-блідим, талія — надто високою, а сукня розліталася, як у восьмирічної дівчинки, що виряджається на вечірку. Бракує тільки ґудзиків з намальованими кроликами. Наблизившись, Сесилія побачила, що в шорсткій гладіні старовинного скла її віддзеркалення меншає і натомість постає дитина — якою вона була п'ятнадцять років тому. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зробила з волосся хвостики. Це дзеркало, мабуть, десятки разів бачило, як вона спускається по сходинках на день народження до чергового друга. Це не допоможе покращити її душевний стан — спуститися до всіх в образі (як їй здавалося) Ширлі Темпл.

Смиренно, не дратуючись і не панікуючи, вона повернулася до своєї кімнати. Ніякого замішання: ці занадто яскраві, ненадійні враження, невпевненість у собі, нав'язлива чіткість образів і моторошні незбіги бажаного з дійсним, які огортали знайомі предмети,— то були варіації того, що вона відчувала цілий день. Відчувала, але старалася про це не думати. Окрім того, вона знала, що їй робити, причому знала все в цілому, їй пасує тільки один убір, який їй справді подобається, тож його вона й має надіти. Вона скинула рожеву сукню, яка впала на чорну, та, презирливо їх переступивши, потягнулася по інше плаття — зелене, з оголеною спиною, підготоване на випускний. Натягнувши його, вона відчула, як лагідно шовк торкається шкіри, відчула себе неприступною, у надійній броні; тепер з дзеркала на повний зріст на неї дивилася русалка, діва морська, що випливла з глибин. Сесилія не зняла перлів, перевзулася в чорні туфлі на високих підборах, ще раз підрихтувала зачіску і макіяж, мазнула напахченим пальцем — і, відчинивши двері, не змогла стримати крик жаху. За кілька дюймів від себе вона побачила чиєсь обличчя й піднятий кулак. Першим враженням було, що це видовище гідне пензля радикального митця, як-от Пікассо: сльози, набряклі повіки, мокрі губи й малиновий від горя мокрий ніс. Вона отямилася, поклала руки непроханому гостю на худі плечі й обережно повернула його всім тілом, щоб роздивитися його ліве вухо. Це був Джексон, який хотів постукати в двері. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши, Сесилія помітила, що хлопчик був у випрасуваних сірих шортах і білій сорочці, але босоніж.

— Дружечку мій маленький! Що сталося?

Цієї миті він боявся, що голос зрадить його, тому мовчав. Натомість змахнув шкарпеткою і показав нею кудись у коридор. Сесилія висунулась і вдалині побачила П'єро — теж босого, теж зі шкарпеткою в руці, який задивлявся вперед.

— У вас у кожного по шкарпетці.

Хлопчик кивнув і сковтнув грудку в горлі, перш ніж вимовив:

— Міс Бетті сказала, що надає нам, якщо ми не спустимося пити чай, але у нас тільки одна пара шкарпеток.

— І через це ви почубилися.

Джексон рішучо похитав головою.

Вона пройшла з хлопчиками коридором до їхньої кімнати; спочатку один, потім другий взяли Сесилію за руки — і та з подивом виявила, як приємно в неї на душі. Вона не могла перестати думати про свою сукню.

— А ви не просили сестру допомогти вам?

— А вона зараз із нами не розмовляє.

— Чого так?

— Вона нас ненавидить.

У кімнаті був страшний розгардіяш: розкиданий одяг, мокрі рушники, апельсинові шкірки, подерті на аркуші комікси, перекинуті стільці, частково накриті ковдрами, скинуті матраци. Між ліжками на килимі розпливалася велика мокра пляма, посередині якої лежали шматок мила і вологі скручені кульки туалетного паперу. Одна зі штор криво звисала з ламбрекена, і хоча вікна були прочинені, повітря було застояне, ніби в кімнаті встигли надихати. Усі шухляди для одягу були висунуті й порожні. Враження було, ніби мешканці цієї кімнати, украй знудьгувавшись, вирішили розважитися змаганнями й витівками: стрибали між ліжками, будували дитячий табір, наполовину вигадали настільну гру, а потім покинули все це. Ніхто з Таллісів не опікувався близнюками Квінсі, й Сесилія, бажаючи приховати свою провину, виразно сказала:

— Ми тут нічого не знайдемо, доки кімната в такому стані.

Вона почала наводити лад, прибираючи на ліжку, скинула високі підбори й підсунула стілець, щоб поправити штори, і дала близнюкам невеликі підсильні завдання. Вони були дуже слухняні, але поводилися тихо і пригнічено, наче це покарання, а не звільнення; наче Сесилія дала їм прочухана, а не виявила доброту. Вони відчували ганьбу за свою кімнату. Поки Сесилія стояла на стільці, убрана у вузьке темно-зелене плаття по фігурі, спостерігаючи за яскраво-рудими голівками, які то виринали, то хилилися над роботою, її осінила проста думка: як це для них безнадійно і страшно — жити без любові, створювати своє існування з нічого в чужому домі.

Ледве зіскочивши зі стільця, бо зігнути коліна в такій сукні було важко, вона сіла на ліжко й поплескала по обох боках біля себе, запрошуючи дітей умоститися поряд. Однак хлопчики лишилися стояти, очікувально спостерігаючи за нею. Вона заговорила співучим тоном виховательки в молодших класах — у манері, якою колись захоплювалася:

— Нам нема чого плакати через загублені шкарпетки, правда ж?

— По правді,— сказав П'єро,— краще б нам повернутися додому.

Схаменувшись, вона перемінила тон на дорослий:

— Зараз це неможливо. Ваша мама зараз у Парижі з... ну, у неї маленька відпустка, а ваш тато зайнятий у коледжі, тому доведеться вам якийсь час побути тут. Мені шкода, що вами нехтують. Але ж ви весело розважаєтеся у басейні...

— Ми хотіли грати у п'єсі,— мовив Джексон,— але Брайоні пішла й так і не повернулася.

— Ви певні?

Має ж хтось потурбуватися. Брайоні ж мала вже давно повернутися. Це, у свою чергу, нагадало Сесилії, що багато хто внизу на неї чекає: мати, куховарка, Леон, гість, Роббі. Навіть вечірнє тепло, наповнюючи кімнату через відчинені вікна, нагадувало, що треба виконувати свої обов'язки; це був такий літній вечір, про який мріяли весь рік, і отепер він настав, нарешті, овіяний важким ароматом, сповнений задоволень,— а вона занадто переймається через дрібні негаразди, щоб поринути в