Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

відповіді про таємницю відсутності його бабусі й матері. Її пояснення були безглуздими. Вона стверджувала, що бабуся поїхала в гості до своїх родичів у Хусаїні біля Факуса, але коли люди їдуть у гості до своїх родичів, вони зазвичай повертаються через кілька днів. Ніса також стверджувала, що його мати пішла на базар купити солодощі та смачний хліб, але Мідхат бачив, як люди йшли на базар вранці й поверталися в кінці дня. І він не розумів розповідей Шабани про те, що мертві йдуть до Аллаха, і як Він про них піклується. Але тепер він збирався відвідати матір і бабусю, де, як гадав, нарешті знайде остаточну відповідь. «Мені треба йти на цвинтар, — повторював він. — Побачити все на власні очі».

Товариство перетнуло інший міст, який тягнувся через водопровідну трубу, повну гнилої, застояної води, і пішло в напрямку Назлет Хайяла, де була розташована будівля мерії. Здалеку почало з’являтися село з білими куполами й густими пальмами. Вони дійшли до кінця сільськогосподарських угідь і місцевість, що простягалася перед ними, поступово ставала безплідною, за винятком пальм, що височіли то тут, то там. Зросла кількість могил. Подорожні зупинилися біля слабкої на вигляд пальми, на якій були скуйовджені пучки жовтих фініків, «навіть не годних для кіз», на думку Мідхата, після того, як він оглянув сумні плоди й порівняв їх із фініками пальми Саїди. Ніса й Ханія зупинилися біля квадратної кам’яної могили з надгробною плитою.

— Ось твоя мама, — сказала Ніса. — Вона спить тут, поряд із твоєю бабусею.

Ніщо не відрізняло могилу від інших, крім близькості до карликової пальми. Мідхата не переконало сказане Нісою, адже мертві, як він це розумів, не спали, не прокидалися й не поверталися. Шейх Хамед утрутився й запропонував інше пояснення, що ще більше ускладнило справу. Він сидів поруч і чекав на них разом із сином. Шейх Хамед попросив їх прочитати Фатіху над душами двох жінок. Після того, як вони сказали «амінь», він прочитав кілька сторінок Корану й отримав «милосердну» випічку від Ханії. У цей момент з-поміж могил з’явилися ще двоє непроханих літніх шейхів із селища міського голови. Ханія не поскупилася й запропонувала їм трохи випічки, перш ніж випровадити їх. Але шейх Хамед відчув, що два шейхи, втручаючись, намагалися посісти його місце, тоді як він мав більше прав, оскільки був запрошений, і оскільки дві покійні жінки були йому ріднею. Він підвівся, — ніби вирішив довести важливість своєї ролі, — повернув голову праворуч і ліворуч, а потім на мить опустив її, перш ніж виголосити проповідь, у якій розповів про те, як після поховання мертві прокидаються від смертельних мук і опиняються в руках свого Творця, «Живого, Самоствореного, Вічного, який ні дрімає, ні спить». І ця померла людина тоді опиняється перед судом — перед Судним днем — у двох Божих ангелів, які спускалися на його могилу. Якби вони були злі, то могила перетворилася б на уламок пекла, не дай Боже. Але якби вони були добрими, то могила стала б частинкою раю. Голос шейха затремтів, коли він промовляв:

— Радуйтеся, мої сестри. Зейнаб та її дочка були одними з тих, хто, дякуючи Аллаху, стане мешканцями раю аж до Судного дня, коли затрубить ріг і кожен буде стояти й складати свій звіт перед Милосердним, і рівновага буде встановлена. Того дня втече чоловік від матері й батька свого, від жінки своєї та від дітей своїх. А невіруючий скаже: «Горе мені! Якби я був прахом!» І я кажу вам, мої дорогі, щодня моліться, читайте сім циклів молитви з доброї волі, слідуючи магрибській молитві. Могили — це добрі супутники, і вони освітлять темряву, — бо темрява могили страшна, — і знімуть самотність із душі покійного. Нехай Аллах простить нас, Зейнаб і її дочку, і врятує нас від катувань могили. Аллах милосердний! Амінь.

Шейх мав поважний вигляд, коли виголошував свою проповідь. Він стояв, притулившись до старої пальми, і час від часу стукав об землю ціпком, підкреслюючи сказане, і його постать справляла сильне враження на хлопця. Так само він проголошував під час своєї п’ятничної проповіді, потрясаючи дерев’яним мечем на амвоні, благаючи Аллаха, щоб він приніс перемогу «Принцу віруючих» проти «ворогів мусульман». Мідхат підійшов до нього й нахилився поцілувати йому руку, спонукаючи шейха відповісти: «Боже благослови».

— Чи означає це, шейху, — запитав Мідхат, — що бабуся та мама можуть нас бачити?

— Звичайно, — відповів шейх. — Вони можуть нас бачити й чути, і вони піклуються про нас. Тепер ти зрозумів?

Повернувшись зі цвинтаря, Мідхат розбудив свого дядька Шабану від дражливого сну.

— Абу Шабано, — коли Шабана розплющив очі, Мідхат виказав йому свою думку: — Уся ця річ зі смертю — занадто складна. Я вже нічого не розумію.

Уздовж сільського путівця вишикувався натовп, щоб попрощатися з Мідхатом. Єдиними чоловіками там були його дядько Саїд, Шабана та Салама. Решта — жінки, включно з Ханією і Нісою, та великий гурт хлопців. Надмірні обійми й поцілунки дратували Мідхата. Йому не шкода було покидати родину та рідне село. Він був схвильований і не міг дочекатися, щоб дістатися до бандара. Ніса міцно обійняла його, ридаючи, і її не заспокоювали слова Ханії, що він швидко повернеться: «Дай йому всього два-три тижні, моя люба, і він повернеться». Не заспокоїлась навіть тоді, коли, Маріка запхала купюру їй у долоню. Ісмаїл нерішуче підійшов обійняти Мідхата й намагався боротися з ним у звичайній дружній формі та відпустив лише тоді, коли мати вдарила його по плечах і почала репетувати.

— Зараз не час, Ісмаїле! Відпусти свого брата!

Мідхат звільнився від Ісмаїла, та почав озиратися.

— Де Фарід?

Фарід утратив терпіння чекати своєї черги й намагався прорватися крізь натовп, що оточив його хазяїна, але даремно. Він підстрибував, голосно гавкаючи, щоб розчистити собі шлях. Нарешті Фарід пробився до хазяїна, той обхопив рукою шию пса та потріпав по голові й собака віддався ще більшій ніжності. А коли хлопчик поцілував його, пес остаточно заспокоївся, звісивши задоволено язик. Але радість швидко минула, коли він побачив, як дитина залізла в машину, поряд з бандаркою та іноземкою, і дверцята зачинилися. Потім він збожеволів і з гучним гавкотом побіг за автомобілем, який їхав до Абу Кабіра. А коли пес утратив надію наздогнати, гавкіт перетворився на низьке виття й скиглення.

Загублена вівця

Салем зняв феску[23], і на його обличчі з’явилася задоволена усмішка. Після першої години ночі в європейському районі спокійно. У цій частині міста розташована пошта, а поруч — площа,