Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

Салем Абу Хусейн — мусульманин. Він вірить в єдиного Бога й закінчив університет аль-Азгар.

Потім вона зупинилася, щоб звернутися до Ханії, зрозумівши, що та найсильніша з усіх присутніх.

— Я маю на увазі, пані Ханіє, що ми не повинні робити з мухи слона. Хлопчик прив’язався до Сальви й хоче поїхати з нами в Ісмаїлію. Так відпустіть його заради нього самого. Він не залишиться з нами назавжди, це буде лише два-три тижні, і він повернеться до вас.

Вона показала на Сальву, яка стояла поруч.

— Ось Сальва, просто перед вами. Вона наполягла на тому, щоб поїхати зі мною, і її мати дозволила це зробити. У цьому немає нічого поганого. І, чесно кажучи, у мене не вистачає сил відмовити Мідхатові. Що ще я можу вам сказати? Я не хочу, щоб він залишався з нами назавжди. І це було б неможливо, і якщо ви думаєте, що він не повинен їхати, то він не поїде.

— Я вважаю, що він повинен поїхати, — втрутився Шабана, підтримавши Маріку. — Як сказала Маріка, це буде лише на два-три тижні, а потім хлопчик повернеться.

Ханія трохи пом’якшала:

— Клянуся, я не хочу відмовляти Мідхату. Я не люблю його засмучувати. Він хоче побачити бандар, тож ми його відпустимо на два-три тижні, а потім він повернеться.

Вона повернулася до чоловіка й запитала:

— Що ти думаєш, Саїде?

Чоловік, як завжди, погодився з нею, на тому питання було вирішено.

А Мідхат вирішив собі, не беручи до уваги чужу думку, та й почав ходити по селах Кассим і Салех, аби повідомити всіх, навіть Фаріду, що він їде до бандару з іноземкою, і збирається одружитися з рудою дівчиною. Фаріда не заперечувала проти втрати одного з членів родини , ба’ більше — охоче визнала поразку, побачивши Сальву. «О Боже мій! Яка краса!» — заявила вона.

* * *

Мідхат стояв біля входу в мечеть, із цікавістю спостерігаю­чи, як двоє чоловіків піднімають труну та несуть на інший кінець села, щоб поставити її біля будинку Нафіси. Він спостерігав за жінками, які входили та виходили, і чув звуки виття й голосіння, що долинали зсередини. Галас ставав сильнішим, і натовп юрмився біля дверей. Виття посилилося, коли з’явилася Нафіса, піднята на плечі чоловіків, закутана так туго, що її тіла не було видно. Здавалося дивним, як вона звивалася всередині ковдри, що її сповивала, коли чоловіки намагалися опустити її в прямокутний дерев’яний ящик. Двоє чоловіків були виснажені зусиллям, здавалося, що Нафіса чинила опір труні. Потім з’явилася Закія. Ця молода жінка, — весілля якої відбулося лише пару днів тому, — вела процесію скорботних, одягнених у чорне, деякі з них були з відкритим обличчям. Сцена наповнила дитину відразою, його шкіра вкрилася мурашками. Закія плескала себе по щоках, вила й тиснулася вперед до труни та пронизливо голосила.

— На кого ти нас покинула? Що ми без тебе будемо робити?

Дехто намагався заспокоїти тих, чия скорбота, здавалося, вийшла з-під контролю.

— Ану, люди, — кричали вони, — кажіть: «Немає Бога, крім Аллаха» і «Ми всі смертні».

Але це було марно.

— Абу Шабано, — запитав Мідхат у свого дядька. — Куди несуть тих, хто лежить у труні?

— Їх несуть на цвинтар, щоб поховати, — відповів Шабана.

— А чому їх ховають?

— Ти зведеш мене з розуму! — вигукнув Шабана. — Не заважай. Люди повинні бути поховані, коли вони вмирають, і Аллах врівноважує це.

Шабана почав співати: «Сто плачів над тим, хто залишив нас без попередження». Але це не завадило Мідхату продовжити:

— Тож якщо когось поховали, він не повернеться?

— Вони не повертаються, дурне дитя, — відповів Шабана. — Зрозумів?

— Тоді куди вони йдуть?

— Що ти маєш на увазі, куди вони йдуть? Слухай, Мідхате, не зводь мене з розуму. Чому тебе так турбують небіжчики?

— Я хочу знати, — відповів Мідхат.

— Добре, дивися. Хто помре, той іде до Аллаха.

— А де Аллах?

Шабана показав на небо.

— На небі. Отже, хто помирає, про нього піклується Аллах, і нам більше до них не має справи. А тепер геть із моїх очей.

Але Мідхат не зрушив з місця, і здавалося, що Шабані щойно прийшла думка.

— Скільки в тебе матерів, дитино? — запитав він.

Мідхат розгублено подивився на Шабану.

— Абу Шабано, що з вами сьогодні? Ви точно знаєте... одна мати, і вона померла.

Але його відповідь не задовольнила Шабану.

— Порахуй зі мною: твоя мати Фавзія померла — нехай спочиває з миром — це одна, і Ніса, яка годувала тебе грудьми, це друга, і твоя бабуся Зейнаб — нехай спочиває з миром — це третя, а Ханія, твоя тітка, це четверта. Отож-бо, ти корисливий приблудо! Хіба ти не задоволений своїми матерями?

— Мабуть, ви сьогодні не вжили своєї дози опіуму, — буркнув Мідхат.

— Я абсолютно тверезий, — відповів Шабана. — Я хочу розповісти тобі, дурню, що тебе давно відлучили від матері, чи не так? І ти вже давно встав на ноги, чи я помиляюся? Це означає, що тобі давно пора гуляти. Або ти збираєшся продовжувати чіплятися за жінок і дозволяти жінкам чіплятися за тебе, поки вони тебе не покалічать? І ось ти їдеш в Ісмаїлію, а значить, не треба думати про те, хто помер, а хто ні. ... Це не твоє діло.

Мідхат не вдовольнився відповіддю.

— Що ви маєте на увазі, що це не моя справа? Моя тітка Ханія весь час каже: «Хто недобрий до своєї сім’ї, той недобрий до всіх».

— Ніколи не слухай жіночі розмови, — сказав в запалі Шабана. — Кажуть, що тільки через два або три тижні ти повернешся. Ні, це неможливо. Їхати в Ісмаїлію означає, що ти підеш там до школи, станеш людиною, і не повернешся. Школа стане твоїми мамою і татом. — Потім Шабана підвищив голос. — Чому ти не можеш забратися звідси? Не повертайся.

Мідхат наполягав, аби піти на кладовище й побачити свою матір і бабусю, перед тим, як поїхати в подорож, і сказав, що не вирушатиме, не побачивши їх. Хлопчик пішов униз довгою й звивистою стежиною, разом зі своїм собакою, а попереду йшли Ніса й Ханія. Пройшовши сільським путівцем, вони перетнули міст, який перевів їх на інший бік каналу. Потім дорога почала звиватися між полями, то звужуючись, то розходячись. Дві жінки із зайвою вагою задихалися, намагаючись не відставати від Мідхата та собаки, які мчали й стрибали. Хлопчика все більше дратувала Ніса, бо вона не дала йому задовільної