Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський

проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». В останньому абзаці, який починається словами «Українська національно-революційна Армія» відсутні лише чотири слова. Але яких (!): «спільно з союзною німецькою армією». Сам Стецько пояснив ці та інші розбіжності в редакціях «Акта» так: «Оригінальні тексти були оформлені мною, писані рукою, не було машинових копій. Передані через радіостанцію тексти напевно не були стенографовані у різних містах України. Був відтворюваний їх зміст з пам’яті чи нотаток, не раз переплетенім інфор-маціями з промов чи привітань на Зборах, із репортажів; тому не завжди можливо відрізнити текст документів від репортажів».

Перше питання, яке виникає після прочитання цього документа: де, коли, в якій спосіб український народ висловив свою «волю» на створення держави, яка мала діяти з націонал-соціалістичною Німеччиною? До 30 червня 1941 р. галицькі українці мали можливість (і вільно користувалися цією можливістю) голосувати на законних та легітимних виборах у Польській Республіці. Українці в межах УРСР всі як один голосували на виборах до Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР. А також на виборах до рад міських, сільських та обласних. Голосування те давало результат 99,9 % «за» — але такими були умови правлячого терористичного режиму.

Звернуся до оцінок більш компетентних, ніж мої. Наступник Бандери, «урядуючий провідник» цієї ОУН Микола Лебідь: «У вечірніх годинах 30. 6. зібрались у Львові Українські Національні збори, проголосили відновлення Української Самостійної Держави та схвалили ініціятиву ОУН, покликавши Українське правління з Ярославом Стецьком як його головою-прем’єром. В кілька днів опісля створено Українську Національну Раду з д-ром К. Левицьким… у проводі. Ці два акти були виявом самостійної волі українського народу».

Висновки фахівців урядової групи істориків з вивчення діяльності ОУН і УПА нетотожні між собою. Хоча їх, висновків, усього два і оприлюднені вони впродовж одного року. Перший. «Акт 30 червня мав далеке відлуння, але оцінюється по-різному… Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність, але не в тому суть»[67].

Можу помилятись, але суть саме в цьому. В який спосіб ініціатори цього дійства думали реалізувати свою політичну ініціативу, зберегти проголошену дежаву? Ані СРСР, ані Німеччина, ані будь-який з їх союзників такої ініціативи ніколи не підтримував і не підтримав би. Отже, за будь-якого результату війни ця ініціатива була приречена.

Висновок другий. «В умовах війни організувати «більш легітимне» з юридичної точки зору проголошення незалежності було абсолютно нереально. Альтернативою проголошення львівської декларації було лише пасивне спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях, повна дискредитація та маргіналізація національно-визвольного руху, зрештою на перетворення його на «п’яте колесо» в нацистському окупаційному возі».

Як на мій недосконалий смак, це також дивне судження. По-перше, сам по собі вислів про «п’яте колесо» належить найлютішому ворогові України Володимиру Леніну. Вжив він його стосовно органів міського самоврядування, запроваджених реформами Олександра II. Земства, які мав на увазі Ілліч усіх часів і народів, відіграли видатну позитивну роль в історії царської Росії, стали реальним, хоч і недосконалим, інструментом формування громадянського суспільства. Крім того, з «політикою окупаційного режиму» можна було співпрацювати в якийсь спосіб. Саме такий курс обрала «мельниківська» ОУН — воювати зі зброєю в руках. За прикладом французів, югославів, поляків, греків та інших окупованих народів.

Продовження другого висновку таке: «Ведучи мову про легітимність Акту 30 червня 1941 р. не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян, проведеними у різних куточках Західної і Правобережної України»[68]. Про кількість і чисельність цих зборів нам невідомо нічого. Відомо лише, що організовані в такий самий спосіб і з тими самим учасниками такі «збори» буквально 5–6 років із тим самим (або навіть більшим) рівнем легі-тимності підтримували і знищення Української Греко-Като-лицької Церкви, і публічні страти бійців УПА, і керівну роль рідної Комуністичної партії, і обрання товариша Сталіна депутатом найдемократичнішого в світі радянського парламенту. І так далі, і тому подібне.

Тепер від суджень оціночних перейдемо до фактів. Факт перший. Рейнгард Гейдріх, керівник поліції безпеки та СД («Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD») 5 та 7 липня 1941 p. повідомляє: «Українські провідники (в оригіналі: «икга-inischen Nationalistenfurer») «почесно» ув’язнені». Бандера «переведений до Берліну», де його «переслуховують».

Висновок: від 5 липня 1941 р. Степан Андрійович опинився в умовах, які унеможливлювали будь-які його контакти із товаришами по партії та спільній боротьбі. Говорити про будь-яке керівництво з його боку чи то ОУН(б), чи то УПА — поза межами не тільки історичної науки, але і поза межами всіх відомих на сьогодні законів природи.

Останню за часом наукову оцінку Акта 30 червня сформульовано у першому томі «Енциклопедії Сучасної України». Містить вона такі твердження:

— цей політичний (а не правовий! — Д. Я.) документ прийнятий «на зібранні близько сотні українських діячів», які

— «проголосили відновлення Укр. держави, що сформувалася після Акта Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р.»;

— «збори не визнали екзильний уряд УНР на чолі з А. Лівицьким, вважаючи, що Варшавським пактом 20 квітня 1920 він зрікся зах. — укр. Земель»;

— «було повідомлено, що С. Бандера призначив Я. Стець-ка першим головою уряду Укр. держ. правління. На поч. липня чл. уряду отримали номінац. грамоти. Однак розпочати роботу не вдалося, бо нім. окупай, влада ліквідувала проголошену Укр. державу й заборонила діяльність Укр. держ. Правління»;

— «чл. уряду потрапили до концтаборів»;

— «на будинку «Просвіти» на честь 50-ї річниці прийняття Акта встановлено мемор. дошку».

Єдине судження в цій статті, яке піддається верифікації — про встановлення меморіальної дошки. Усе решта — поза межами наукового аналізу. Для такого твердження маю лише дві підстави. Перша — текст самого Акта, зачитаного Стецьком. Друга — високохудожні мемуари головної діючої особи цієї історії, самого Ярослава Стецька. Погортаймо разом тільки один розділ його поетичної оповіді. Він називається «Вирішальні дні і години»[69].

Оповідь починається з того, що, озброївшись фальшивими документами, які «наша група дістала від наших перекладачів з Вермахту», вона перетнула колишній польсько-радянський кордон «біля Ярослава» (тепер це адміністративний центр сучасного Ярославського повіту Підкарпатського воєводства Польщі). «Наша група» — це Ярослав Старух (член Проводу та крайовий провідник ОУН(б)), Іван Равлик, Василь Кук,