Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

часи борні з ворогами, про місця, де князі ховали свої багатства в часи поневірянь. Проте ніде в документах не згадуються назви старовинних фортець. І тільки один-єдиний раз давній літописець назвав Фортецю Орлів та Замок двох хрестів, але той документ загубився, і залишилася тільки згадка про нього в інших літописців. Люди перетворили ті згадки на легенду, а сама легенда пережила віки.

Чула і я ту легенду, іноді сумнівалася в її правдивості, але мрія про замок ніколи не покидала мене. Може, саме ця впертість, ця віра й привела мене сюди, принесла в ці дикі й сумні місця, де приховується вхід Ідо замку. І хоч я полонянка тут, хоч я замкнена в одному крилі й не маю надії на порятунок, хоч нема поруч зі мною нікого, крім однієї живої істоти, мовчазної і дуже спокійної істоти — кота Філіппе, усе-таки я щаслива, що прибула у володіння моїх мрій. Єдине завдає мені великого смутку — те, що нема тут вас.

Я запрошую вас усіх до свого замку, щоб могли ми разом тішитися його красою та багатствами, щоб ви мене визволили з мого суму, а надто із самотності, від якої блякнуть усі мої радощі.

Я зроблю все, щоб цей лист дійшов до вашого міста, потрапив вам до рук. Живу з надією, з вірою, з упевненістю, що ви прийдете. Тому й кажу вам нетерпляче: „До побачення“.

Тепер уже справді „Полонянка в білому“.»

Закінчивши читати листа, дівчина в білому почала гладити кота й лагідно нашіптувати йому:

— Не сумуй, Філіппе! Незабаром прийдуть гості… І ми будемо вільні… І ми ще заспіваємо, Філіппе-дурнику… Чуєш? А тепер у нас інші турботи… Цього листа треба допровадити далеко звідси, до наших друзів…

Кіт раптом ворухнувся, і дівчина в білому отямилася. Згадала, що треба щось робити. Звела погляд до бійниць на стіні. Там уся її надія! Вона вирвала два аркуші з зошита, підняла з долівки шматок білого мармуру, який пролежав тут хтозна-скільки часу, одірвавшись від котроїсь із плит її замку, обмотала написаним камінь, і вийшов важкенький пакетик, якого вона обгорнула двома чистими аркушами, вирваними із зошита. Зверху великими літерами написала назву міста призначення, внизу меншими: «Перукарня „Гігієна“ — черешнякам». Усе міцно перев’язала тоненькою шворкою. Заховала його на грудях. Тоді почала підніматися по кам’яній стіні до середньої бійниці

Полонянка дісталася туди якраз на ту хвилину, коли стежиною по той бік прірви ішов, ступаючи впевнено і швидко, вівчар з величезною гирлигою на плечі. На щастя, він був недалеко.

— Гей! — крикнула дівчина, склавши руки рупором. — Гей!

Чабан здивовано зупинився й почав нишпорити поглядом, шукаючи, хто його гукав. Дівчина в білому замахала руками. Тільки тоді чабан побачив угорі, на гребені стрімкої стіни, білу примару, яка однак була йому зовсім незнайомою. Він дружньо помахав, рукою. Підбадьорена сигналом чабана, дівчина в білому вирішила зробити те, що вже давно надумала. Вона приклала руку до губів — знак мовчати. Боялася, щоб не помітили ті, хто полонив її. Дістала з-за пазухи цінний пакет, зміряла відстань і відчула страх — боялася, що забракне сили перекинути послання на той бік прірви. Аби ще хоч вітер та кинути щосили…

Вівчар спершу не зрозумів, чого хоче дівчина. Але він пильно стежив за кожним її рухом і нарешті втямив, що вона щось кине. Дівчині в білому поталанило. Побоюючись, що річ, яку дівчина кине, може розбитися, чабан приготувався спіймати її.

Він поклав долі гирлигу і наставив човником свої широкі долоні.

Дівчина в білому набрала повітря, щосили кинула й зупинилася в поруху на краєчку прірви. В неї кров похолола в жилах, але не від страху перед бездонною ямою: дівчина побачила, відчула, зрозуміла, що пакет не долетить на той бік, до чабана!

Але й чабан помітив цю небезпеку. Одним стрибком він опинився край прірви, витягнув уперед праву руку… Усе відбулося за якусь мить… Послання, яке полонянка в білому адресувала черешнякам, — у руках чабана! Широким жестом обох рук вівчар запевнив дівчину, що вона може не турбуватися. Водночас це був і знак прощання.

Спритно і весело дівчина спустилася по східцях, видовбаних у скелі, підійшла пританцьовуючи до здивованого кота й повідала йому таємницю, ніби пісню проспівала:

— Ми врятовані, Філіппе! Але ти про це нікому ані-ні… Тепер будемо чекати черешняків…

Кіт дивився на неї, наче розумів кожне її слово. Але його котячий розум не второпав нічого, і як же здивувався Філіппе, коли господиня поблідла, кинулася до кам’яних східців і так швидко видряпалася по них, що й він міг би позаздрити їй.

Та коли полонянка опинилася нагорі, за чабаном і слід замело.

Вона тихо спустилася вниз і розгублено сіла біля Філіппе.

— Як же я могла забути? — почала бідкатися вона. — Єдине, про що я не мала права забувати, Філіппе.

З очей дівчини в білому котилися великі гарячі сльози. У посланні черешнякам описано геть усе. Не було тільки однієї дрібнички: не вказано місцезнаходження замку — Замку двох хрестів. І помилка ця була таки непоправна, бо вночі дівчину в білому перевели до іншої кімнати, точнісінько такої самої, з таким самим внутрішнім двором, де були такі самі холодні міцні стіни, але виходили вони не в білий світ, а на внутрішню частину гори. На цих стінах не було бійниць, не було сходів до гребеня.

Ті троє обстежували кімнату за кімнатою, вистукували стіни день при дні і ніч при ночі.

Дівчина в білому зі смутком і розпачем у душі все-таки ще сподівалася на диво.

Розділ VII

1

Послання дівчини в білому стало ніби естафетою. Чабан, зустрівши лісоруба з Кривої, вручив йому те послання, попросивши передати комусь, хто їхатиме до містечка.

Лісоруб у свою чергу передав пакет якомусь дідусеві з розсіченою верхньою губою — той ішов провідати