Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

саме було під Львовом. Щоб задобрити ханів, князі виходили їм назустріч «з питтям і подарунками» [Іпат., с. 588–589.].

Безпосередньо після смерті Данила князі навіть не робили спроб організувати боротьбу проти ординців, не почуваючи себе досить міцними, щоб зміритися з ними силою. І тільки своєю мирною політикою намагалися стримувати кочівників від більш гострих виступів.

Обидві лінії Романовичів вели однакову політику проти Литви та Польщі. Син Міндовга, Войшелк, жив в особливій дружбі з Романовичами. 1267 р., ставши ченцем, передав своє князівство Даниловому синові, Шварнові, який доводився йому зятем [Іпат., с. 569–571, 572.]. Положення Шварна на Литві могло зміцнити становище Галицько–Волинського князівства. Але через два роки Шварио помер, і великим князем литовським став Тройден. Він повів агресивну політику супроти Романовичів, 1275 р. напав на Дорогичин і вирізав населення міста. Лев з іншими князями організував великий похід на Литву, в якому взяли участь ординці. і війна продовжувалася протягом наступних років[160] [Іпат., с. 577–579.].

Боротьба з Литвою не дала Галицько–Волинському князівству ніяких переваг. З даних літопису виходить, що Ятвязька земля, де укріпився Данило, відокремилася від Галицько–Волинського князівства. Чорна Русь частково залишилася при Романовичах, частково ж перейшла під владу Литви. Пінські князі зберегли окреме князівство[161] [Іпат., с. 568, 576.].

Взаємини з Польщею в цей період були дуже напруженими. Часто виникала прикордонна війна з невеликими походами, які мали метою відвертий грабіж. З польської сторони наступали як краківські, так і мазовецькі князі — проти них виходили Лев, Володимир і Мстислав[162].

Хоч княжа династія в цілому вела узгоджену політику у відношенні сусідів, та в деяких випадках давалася взнаки різниця у поглядах і політиці двох князів, Володимира Васильковича і Льва Даниловича[163].

З даних, які дає літопис, видно, що обидва князі відрізнялися вдачами, Володимир був більш спокійний і зрівноважений, це давало йому перевагу серед князів. В останні роки життя він хворів, не міг брати участі у воєнних походах, тому займався виключно внутрішньою організацією свого князівства, будовою замків, церков, монастирів. Цікавився мистецтвом і письменством, любив розмови «від книг», і літописець називає його «книжником великим і філософом, якого не було у всій землі...» [Іпат., с. 601, 608, 610.].

Лев, в першу чергу воїн, охоче брав участь у боях та залюбки ходив у далекі походи. Був гарячої, нестримної вдачі, у гніві убив литовського князя Войшелка, як думали, тому, що він передав своє князівство не йому, а Шварнові [Іпат., с. 573.]. Лев не задовольнився своїм князівством, а прагнув здобути собі ширші землі. Коли Володимир Василькович наближався до смерті і давав розпорядження про свою спадщину, Лев просив надати йому Берестя, але Володимир відмовив, закидаючи Льву гордість [Іпат., с. 593, 600–601.]. Одночасно Лев звернув увагу на Польщу, де проходила між князями боротьба за краківський престол. Лев спершу задумав захопити Краків собі. 1280 р., заручившись допомогою ординців, увійшов у Польщу, але у бою під Гозліцами, поблизу Сандомира, військо його було розбито [Іпат., с. 581, 582.]. 1289 р. Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію [Іпат., с. 614–616; МПГ, т. З, с. 702.]. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до1302 р. залишалася при Галицькому князівстві[164] [МПГ, т. 2, с. 853, 879; т. З, с. 188–189.].

Під час цих подій Лев увійшов у близьке порозуміння з чеським королем Вацлавом: «держав з ним велику дружбу і склав з ним мир до кінця життя»[165] [Іпат., с. 616.].

За невідомих обставин Лев одержав також деякі землі на Закарпатті. Він був зятем Бели IV, і спочатку взаємини з Угорщиною були дружні[166]. Пізніше прийшло до війни, і війська Льва спустошили Угочанський комітат [Феєр, т. 5, ч. З, с. 87.]. Правдоподібно, що під час цієї війни Лев оволодів частиною Закарпаття, тому що 1299 р. Григорій, наджупан Берега, виступає як «урядник руського князя Льва»[167] [Феєр, т. 4, ч. 2, с. 216.]. Отже, на деякий час було визволено з–під гніту угорських феодалів частину закарпатських земель, захоплених Угорським королівством.

З цього періоду збереглося мало даних про розвиток внутрішніх відносин у землях Галицько–Волинського князівства. З виступів соціально–політичного характеру літопис передав лише відомості про «коромолу» жителів Берестя 1289 р. проти Мстислава Даниловича. Джерела не висвітлюють взаємовідносин між галицьким боярством та Львом. Не знаємо ближче нічого про те, як ставилися бояри до князів після боротьби, яку вів з ними Данило. Збереглися звістки про надання Львом деяким боярам землі. Можливо, там князь зумів залучити на свою сторону частину боярства[168]. Про будь–які виступи бояр проти Льва в джерелах даних нема.

Тогочасні князі протегували міській верхівці. Про це свідчать такі згадувані вже факти, як звістка про надання Львом млина львівському німецькому війтові Бертольду [АГЗ, т. 2, № 1.], твердження літопису, що Володимир Василькович «сліпшим мужам володимирським» дав «таку свободу», як колись Роман Мстиславич [Іпат., с. 604–605.].

Розвиток західних земель з останнього десятиріччя XIII ст. відомий Лише в загальних рисах, бо з того часу немає місцевих літописів, небагато залишилося документів, і тільки іноземні джерела дають скупі відомості про Галичину і Волинь.

Після смерті Льва і Мстислава[169] всі галицько–волинські землі з’єдналися знову в одне князівство під владою сина Льва, Юрія. Це був князь великої енергії і ще за життя Льва робив спроби поширити свою територію, наступаючи на Люблін[170] і Берестя. Як галицько–волинський князь він проявив свою силу тим, що прийняв титул короля Русі. На своїй печатці Юрій зображений сидячи на престолі в короні на голові та з скіпетром в руці[171]. За яких обставин добився він королівського титулу, важливого у середньовіччі, джерела не дають ніяких відомостей. Свою могутність Юрій підкреслив також тим, що створив окрему митрополію [Каталог єпархій константинопольського патріархату (Gelzer H. Beitrage zur russischen Kirchengeschichte aus griechischen Que!len.–.Zeitschrift fur Kirchengeschichte, 1892, Bd 13, S. 263.)].

Після Юрія[172] Галицько–Волинське князівство перейшло до його синів, Андрія і Льва. Вони виступали деякий час разом, як співправителі, звали себе «божою милістю князі всієї Русі, Галичини і Володимирії»[173], але вже не вживали королівського титулу.

Про зовнішню політику Юрія і його синів є деякі відомості загального характеру.

Юрій на початку свого князювання брав участь у боротьбі, яка точилася між польськими князями, і серед воєнних подій був примушений відвести свій