Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

- Ні!

Ігорець скрикнув. Я почув сухий тріск і побачив синюватий електричний сполох. Ігорьок смикнувся, ніби намагався відірвати руки від стіни і не міг… Я стиснув зуби, щоб не закричати і не рвонутись до нього. Для чого б не притягли нас на цей острів прибульці, все одно їм слід було стежити за нами. Їм потрібний був шпигун. А поганих шпигунів карають.

Ігорко раптом обвисло, руки його ніби намертво прилипли до стіни. Але він повільно випростався. Тихо, здавлено вимовив:

— Зрозумів… Десять днів спостереження. І за Крісом… За Крісом постійно, зрозумів…

Безшумно, намагаючись йти навшпиньки, я попрямував до виходу. Далекий вогник більше не висвітлював дороги. Але я вибрався і навіть не нашумів. Напевно, мені пощастило.

Коли я біг сходами, я ще збирався щось негайно зробити. Розбудити Кріса чи Толика: «Ігорьок — зрадник, він шпигує за нами…» Адже в замку «прибульці» на нами спостерігати не могли, це я з розмови зрозумів точно. Але будити я нікого не став. Зрозумів, що буде далі.

Забравшись до своєї кімнати, я постарався пригадати всі книжки про шпигунів, які тільки-но читав. Про розвідника Етьєна, про «осине гніздо», ще згадав «Шпигуна, що прийшов з холоду» і передруковані на машинці детектив про радянського розвідника на прізвисько Крот. Шпигуни в цих книжках були різні, але я пам'ятав, що заарештовувати їх ніде не поспішали. Намагалися обдурити, передати через них неправду.

За стіною замку тихо шелестів вітер — останній подих бурі, що відлетіла. Метрах за п'ять від мене, в сусідній кімнаті, спали друзі. А в ліжко, що стояло поруч, ось-ось мав повернутися ворог. Шпигун, через який сьогодні... ні, вчора, загинули хлопці. Чи можу я жодним поглядом не видати того, що знаю? Переконати себе на якийсь час, що це було сном… «У вас сьогодні один хлопчик бився…» — говорила Інга. Вибач мені, Інго, але сьогодні вночі я не прийду на зустріч. Десять днів спостереження. Десять днів я сидітиму тихо як миша. Я повинен перехитрити ворогів, інакше нам ніколи не повернутися додому…

ЧАСТИНА ДРУГА. ОБ'ЄДНАННЯ

1. ВТЕЧА

Я стояв на терасі біля входу на східний міст. Сонце вже піднялося в зеніт, і плечі щипало. За тиждень, проведений на острові, я встиг засмагнути, облізти, і зараз засмагав знову.

Море виглядало незвично спокійним. Весь минулий тиждень безперервно штормило, не надто сильно, але треба і тужливо. То набігали худі сіренькі хмари, то знову палило сонце, але вітер не припинявся ні на мить. Надвечір з точністю хронометра починався дощ, а вітер посилювався до шквалу. Втім, на ранок усе припинялося.

Але сьогодні біля вітру настав вихідний. Прапор острова нерухомим біло-червоним клаптем звисав із держака на сторожовій вежі. Рожева громада замку немов підтанула, втрачаючи грізні незграбні обриси. Кільце стін, що оперізує замок, скидалося на велетенську мармурову корону, що впала в незапам'ятні часи зверху. Між стінами замку та «короною» ліниво ходила Таня, збовтуючи щось у скляній банці. Напевно, крем, дівчата обіцяли спекти до обіду торт.

Я глянув на сторожову вежу. Там було тихо. Черг на вежі хтось із малюків, неодмінно пішов би перевірити, чи не задрімав вартовий. Але чергувала Рита, а за неї турбуватися не варто. Зітхнувши, я пройшовся по терасі до північного мосту, потім до західного. Рожеві кам'яні дуги здавались абсолютно однаковими. Але насправді північний міст трохи вже західного, а на східному нижчі поручні. Це виміряли від нудьги багато років тому, а потім вирубали стіни на стінах замку. Кожен шукав собі заняття на островах, хоча одна розвага була на всіх загальним…

Чергувати на мости я не ходив уже три дні. Так вирішив Кріс, вирішив, не пояснюючи причин, і я не став сперечатися. По-перше, боявся потрапити на південний міст, а по-друге, серйозних сутичок все одно не було. Навіть із тридцяткою… Коли наступного дня після загибелі хлопців Тимур, Толік та Кріс вирушили на східний міст, їх зустріла ціла армія — семеро найсильніших і найдоросліших хлопців тридцятого острова. Толик потім зізнався мені, що по-справжньому злякався. Але вороги у бій не полізли. Вони просто відчерпали до заходу сонця, не намагаючись розпочати бійки. Так тривало три дні. А потім тридцятка почала виходити на чергування по-нормальному: двоє, троє, четверо хлопців. Ось тільки жоден з тих, хто бився з тридцять шостим того проклятого дня, на мосту більше не з'являвся. Мабуть їх, побоюючись помсти, спрямовували на інші мости. Але Тимур все одно ходив на східний міст. Він чекав.

Примруживши очі, я швидко глянув на сонце. Раніше думав, що визначати час сонцем зовсім нескладно, цьому навіть не треба вчитися. Подивився — і одразу зрозуміло,