Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

- Капець... І шо? Яка вона? Страшко напевно.

- Навпаки, навіть дуже симпатична. Думаю, вони будуть хорошою парою, - ледь не стриба з радості, спостерігаючи, як Соні лікті кусає. - А що?

- Та нічого. То я так...

Мене покликав Єгор. Дуже вчасно, бо я боялась забрехатися настільки, що потім і сам Мацицько заплутається у своїх уявних дівчатах.

- Маю бігти.

- Угу. Давай.

Я помахала на прощання свекрусі та, розправив спину, гордо рушила до воріт. Єгор був сірішим за хмару, але зупиняти мене став. Невже його гордість сильніша за почуття до мене. Ну вибачай, коханий, я довго йшла на поступки, тепер твоя черга!

- Будеш сумувати за мною? – запитала, обіймаючи його.

- Подивимось.

- А я за тобою точно буду.

- Набери, коли доїдете.

- Гаразд.

Знаєш, що найдивніше у цій ситуації? Раніше мені було достатньо уявити таке розтавання, щоб розревітися з горя. Тепер же я відчула щось на кшталт полегшення. Здавалося, ніби разом з Єгором у Куманівцях залишаються й усі турботи, а я ненадовго їду у відпустку.

Усю дорогу Мацицько розважав мене жартами та анекдотами. Коли після чергової історії в мене від сміху потекли сльози, стало якось соромно перед самою собою. Це ж зараз я маю спостерігати, як за вікном періщить дощ та сумувати під пісню Адель, а не іржати, що коняка. В чому, чорт забирай, проблема? Невже за місяць у Куманівцях наші з Єгором стосунки настільки охололи?

А, може, ми вже встигли перейти на інший рівень відносин? Просто кохаємо один одного, і не сходимо з розуму, коли знаходимось окремо. Якщо так, то мені дуже шкода... Я занадто молода як для такого затишшя. Хочу пристрасті, хочу емоцій! А поки що усі пристрасті мого подружнього життя пов’язані хіба що зі свекрухою. Якщо, звісно, не рахувати той випадок, коли Єгор напав на Вітю, за це мені й досі ніяково.

- На довго ти у Вінницю? – запитав Мацицько.

- Не знаю. Поки Єгор не одумається... Або я не погоджусь і надалі жити з його мамою.

- Я б запропонував переїхати до мене, але такий варіант вас теж навряд чи зацікавить.

- Звісно, тобі приватність теж не завадить. Особливо тепер...

- Чому саме тепер? – здивувався.

- Бо Соня потрапила в пастку, - я коротко переказала Віті свої побрехеньки. – Ще трохи, і в Куманівцях з’явиться нова пара...

Мацицько відвів погляд.

- Або не з’явиться, - прошепотів він.

Коли авто пригальмувало біля мого двору, на серці стало так тепло і затишно, що я ледь стрималась, аби не вискочити на вулицю до того, як ми припаркуємось. Ніяка мальовничість села не зрівняється місцем, де я прижила найщасливіший період свого життя. Здавалось, я скучила за кожним деревом, кожною лавочкою та навіть смітничком біля неї.

- Дякую, що підвіз, - посміхнулась до приятеля. – Я б запросила тебе на чай, але, сам розумієш, на кухні порожньо.

- Пусте, тим паче в мене купа справ.

- Тоді не буду затримувати.

Вітя допоміг дістати валізу та доніс її до дверей під’їзду.

- Повертайся скоріше, - промовив на прощання.

- Подивимось.

У мене була якась легка ейфорія. Кайфувала навіть від мелодії, з якою спрацьовує замок на вхідних дверях. Тут все було так звично, так спокійно, так по-моєму... Тут я могла робити, що заманеться і ніхто й слова поперек не скаже! Хоч голою ходи, хоч музику врубай, хоч розкидай речі та труси волоссям навіть на кухні.

В один момент до щему в серці захотілося, аби Єгор кинув той завод та повернувся до мене. Нам же було так добре удвох... Вирішила набрати його і сказати, що доїхала без проблем. Тільки коли пішов перший гудок, згадала про жіночу гідність: нехай телефонує першим! Хоч якось проявить свою турботу.

А щоб чекати на турботу було не так сумно, я вирішила сходити в магазин та закупити смаколиків. Боже, це ж тепер можна не готувати перше, друге та компот, бо свекруха не перевіряє наскільки ситий її синочок. З цієї миті я думаю виключно про себе і їм тільки те, що захочеться.

Дивно, проте місяць у Куманівцях встиг вплинути не тільки на мої стосунки з чоловіком, а й на харчові звички. Постоявши біля поличок з овочами та фруктами, я так нічого й не обрала. Навіть стиглі авокадо більше не приваблювали, натомість випічка просто гіпнотизувала. Я й не зчулась, як купила пиріг та добрячий шмат штруделю з яблуком. До комплекту узяла вже готове какао та щаслива пішла на касу.

Дорогою в кишені завібрував мобільний. Нарешті Єгор згадав, що має дружину! Подумала я, але помилилась. Замість нього до мене дзвонила сестра.

- Привіт, - недуже радісно відповіла я.

- Де ти пропала? Не пишеш, фотки не виставляєш, я вже було подумала, що свекруха на пару з тією Сонею закопали тебе на городі.

- Та ні, жива, здорова... і у Вінниці.

- Таки психонула?

- Типу того.

- І дай вгадаю: твій містер ідеальність залишився на матусиному піклуванні.

- Мене трохи напружують нотки радості у твоєму голосі.

- Я радію не тому, що в тебе все погано. Я радію, що ти нарешті починаєш дивитися на мужиків ясним поглядом, а не крізь рожеві окуляри. До речі, мого підвищили.

- Вітаю.

- Дякую. Тепер ми не дуже бідні, а просто бідні. Прогрес, - я завжди дивувалась, як Полі вдається з такою легкістю говорити про настільки печальні речі. – А оскільки я маю привід для свята, то хочу кинути малу на чоловіка та приїхати до тебе. Відпочину, ти мені на шару вії наростиш, прогуляємось містом.

- Сходимо на шопінг, бо мені набридло носити одні шорти та футболки. А одяг з минулого літа вже вийшов з моди.