Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

вулицею, а вона підбігла — ця дивна дівчинка — і, вхопивши мене за руку, заявила: «Тепер я буду твоєю дочкою. Я вб'ю Емі та стану твоєю новою Емі. Бо це ж не має особливого значення, правда ж? Поки в тебе є Емі?» Наче наша дочка була вигаданим персонажем, якого вона перепише.

— Ми нарешті отримали заборону їй наближатися до Емі, коли вона у школі зіштовхнула Емі зі сходів,— сказав Ренд.— Дуже проблемна дівчинка. Такий розлад не зникає.

— А потім був Дезі,— згадала Мерібет.

— Так, Дезі,— мовив Ренд.

Навіть я знав про Дезі. Емі вчилася у школі-інтернаті в Массачусетсі. Школа називалася «Вікшир академі». Я бачив фото. Емі у спідниці для лакросу, з пов'язкою на голові, на тлі — завжди осінні тони, наче школа була не в місті, а в місяці. У жовтні.

Дезі Коллінгз відвідував хлопчачу школу-інтернат, що була в парі з «Вікширом». У розповідях Емі він був блідою романтичною фігурою, а їхні залицяння були цілком у дусі таких пансіонатів. Прохолодні футбольні матчі й гарячі танці, бузкові корсажі й поїзди у вінтажному «ягуарі». Все видавалося трохи середньовічним.

Емі мала досить серйозні стосунки з Дезі впродовж року. Але вона почала помічати в ньому щось дивне. Він говорив так, наче вони були заручені. Він наперед знав кількість і стать їхніх дітей. У них мало бути чотири сини, самі хлопці, що звучало підозріло схоже на власну родину Дезі, а коли він запросив для знайомства свою матір, Емі аж обімліла через разючу подібність між нею та пані Коллінгз. Старша жінка прохолодно поцілувала її у щоку та спокійно прошепотіла на вушко: «Щасти». Емі не знала — це було попередження чи погроза.

Після розриву стосунків, Дезі й далі совався навколо її школи. Примарна фігура в темному блейзері, що прихилялася до зимових голих дубів. Однієї лютневої ночі Емі повернулася з танців, а Дезі розлігся на її ліжку, голий, на простирадлі, одурманений від майже смертельного передозу пігулками. Дезі покинув школу невдовзі після цього.

Але він продовжував їй телефонувати, навіть тепер, а кілька разів на рік надсилав товсті пухкі конверти, які Емі показавши мені, жбурляла у сміття, навіть не розкриваючи. Вони всі були з Сент-Луїса. За сорок хвилин від нас. «Це просто жахливий, невдалий збіг»,— сказала мені вона. Дезі мав у Сент-Луїсі родину з материного боку. Про це Емі знала, але більше дізнаватися на хотіла. Я покопирсався у смітті, щоб витягнути один пакунок, прочитав листа, липкого від соусу «Альфредо»: текст був абсолютно банальний — розмови про теніс, подорожі та інші мажорні дурниці. Про спанієлів. Я спробував уявити цього витонченого денді. Типа в метелику й черепахових окулярах, який вдирається до нашого будинку і хапає Емі своїми ніжними наманікюреними пальцями. Кидає її у багажник свого вінтажного кабріолета і забирає на... пошуки антикваріату у Вермонті. Дезі. Хтось може повірити, що це Дезі?

— Взагалі-то Дезі живе не дуже далеко,— мовив я.— У Сент-Луїсі.

— От бачиш? — сказав Ренд.— Чому копи ще й досі не відпрацьовують цього напрямку?

— Хтось має цим зайнятися,— запропонував я.— Я згоден. По тому, як завтра обшукають усе тут.

— Поліція однозначно гадає, що це... місцевий злочин,— вичавила Мерібет.

Вона трохи довше, ніж слід, затримала свій погляд на мені, потім здригнулася, наче проганяючи якусь думку.

Емі Елліот-Данн

23 серпня 2010

Запис у щоденнику

Літо. Пташечки. Сонячні промінчики. Сьогодні я увесь день гуляла по парку Проспект — ніжна шкіра, тоненькі кісточки. Боролася з депресією. Це вже щось, бо попередні три дні я просиділа в будинку, не вилазячи з накрохмаленої піжами, просто чекаючи до п'ятої, коли вже можна напиватися. Намагаючись уявити всі страждання у Дарфурі. Подивитися на речі під іншим кутом — тобто знову експлуатуючи нещастя мешканців Дарфура.

Минулого тижня так багато всього сталося! Я гадаю, що в цьому і справа: все трапилося водночас, тож тепер у мене емоційні стрибки. Нік втратив роботу ще минулого місяця. Рецесія повинна була сповільнюватися, але, здається, ніхто про це не чув. Тож Нік утратив роботу. Прийшов другий раунд звільнень — усього за кілька тижнів після першого. Ой, ми вигнали недостатньо людей. Ідіоти.

Спочатку мені здалося, що з Ніком усе буде гаразд. Він пише величезний перелік речей, які збирається зробити. Деякі з них зовсім незначні. Він змінює батарейки і переводить годинники, замінює трубу під нашою мийкою і перефарбовує всі кімнати, які ми колись пофарбували, а результат не сподобався. Коротше, він багато чого робить наново. Приємно отримати можливість щось переробити, особливо якщо життя дарує лише кілька таких шансів. А потім Нік починає займатися дечим серйознішим. Читає «Війну і мир». Грається у вивчення арабської мови. Чимало часу витрачає, намагаючись передбачити, які саме професії приноситимуть гроші в найближчому майбутньому. Це крає мені серце, але заради Ніка вдаю зворотне.

Я все запитую його: «З тобою точно все гаразд»?

Спочатку я питаю це серйозно, за філіжанкою кави, дивлячись у очі, поклавши свою руку на його. Потім намагаюся питати безтурботно, легко і невимушено. А далі — ніжно, у ліжку, погладжуючи його волосся.

У нього завжди на все однакова відповідь.

— Усе гаразд. Я не хочу про це говорити.

Я написала тест, що ідеально підходить для такої ситуації.

Як ти переживаєш своє звільнення?

A) Я сиджу в піжамі та їм багато морозива — трохи подутися може мати терапевтичний ефект;

Б) Я в інтернеті лаю свого колишнього боса — позбутися негативних емоцій просто чудово;

B) Доки не знайдеться нова робота, я намагаюся заповнити справами свій вільний час: вивчаю ходову мову або читаю «Війну і мир».

Я хотіла зробити Нікові комплімент — правильним варіантом було «В», але, побачивши мою роботу, він лише кисло посміхнувся.

За кілька тижнів метушня вгамувалась, а далі пішли в небуття ще й усі корисні справи, наче одного ранку Нік прокинувся під старезним запиленим знаком, що твердив: «А навіщо в біса напружуватися?» У нього згасли очі. Тепер Нік дивиться телевізор, шукає порно в інтернеті, переглядає порно по телебаченню. Він пожирає купу їжі на замовлення, й упаковка від неї збирається біля переповненого баку на сміття. Він не розмовляє зі мною і поводиться так, наче сама ця дія завдає фізичного болю, а я просто жорстока жінка, якщо цього вимагаю.

Ледь знизує плечима, коли я повідомляю, що теж втратила роботу. Минулого тижня.

— Це жахливо, мені шкода,— каже