Роберт У. Чемберс - Король у Жовтому

Я розплющив очі. Великий птах тріпотів крильми над моїм обличчям. На мить я завмер, не спроможний поворухнутись. Щось промчало повз мене і зникло серед папороті, і птах, описуючи у повітрі кола, шугнув у ті зарості.

Я одразу зірвався на ноги. З кущів вересу неподалік пролунали різкі звуки боротьби, а потім усе стихло. Я ступив крок уперед з рушницею напереваги, але щойно підійшов до заростей, як рушниця випала з моїх рук. Я завмер у німому зачудуванні. Мертвий заєць лежав на землі, а на ньому стояв величний сокіл: одна нога вп’ялась у заячу шию, інша міцно схопила його за м’який бік. Але не сокіл зі своєю жертвою здивував мене — таке я бачив не раз. Мій подив викликало те, що птах мав прив’язь на обох лапах, а з неї звисав маленький металевий виріб на кшталт дзвіночка. Сокіл подивився на мене жорстокими жовтими очима, а потім вгородив свого кривого дзьоба у здобич. Тієї ж миті в очереті почулися поспішні кроки, і зі схованки вистрибнула дівчина. Не звернувши на мене жодної уваги, вона підійшла до сокола і, простягнувши до нього руку в рукавичці, забрала його з дичини. Потім вправним рухом накинула на голову птаха невеличкого каптура і, тримаючи його на витягнутій руці, нахилилась і підібрала зайця.

Зв’язавши мотузкою ноги тварини, дівчина закріпила її кінець на своєму поясі, а потім пішла назад до схованки.

Коли вона порівнялась зі мною, я підняв у привітанні капелюха, й незнайомка визнала мою присутність ледь помітним кивком голови. Я був настільки спантеличений, настільки вражений і захоплений видовищем, яке постало перед моїми очима, що не усвідомлював — поряд зі мною був мій порятунок. Але коли вона пройшла повз, я зрозумів: якщо мені не хочеться провести ніч у болотах, що продуваються всіма вітрами, мені краще без зволікань заговорити до неї.

На першому моєму слові вона зупинилась, однак коли я підійшов до неї, мені здалося, ніби в її прекрасних очах промайнув страх. Я шанобливо пояснив їй своє кепське становище, і дівчина поглянула на мене із зацікавленням.

— Звісно, ви не місцевий, — підхопила вона мою розповідь.

Її солодкий голос не мав жодної нотки бретонського акценту чи будь-якого з відомих мені діалектів взагалі, але було у ньому щось, що я чув раніше, щось дивне й невизначене, наче мотив давньої забутої пісні.

Я пояснив їй, що я американець, не знайомий з Фіністером[62], що полюю тут задля власного задоволення.

— Американець… — повторила вона тим самим дивним мелодійним тоном. — Ніколи раніше не бачила американця.

Помовчавши трохи, вона сказала:

— Якщо ви йтимете хоч всю ніч без жодного перепочинку, все одно не дістанетеся Керселе. Навіть з провідником.

Чудові новини!

— Якби я тільки міг, — почав я, — знайти якусь селянську хату, де можна було б чимось перекусити й заночувати…

Сокіл на її зап’ястку стріпнувся й повів головою. Дівчина заспокійливо провела рукою по його лискучій спині і глянула на мене.

— Подивіться навколо, — м’яко промовила вона, — на ці безкраї болота. На північ, на південь, на схід, на захід. Чи бачите ви щось, окрім папороті та пустищ?

— Ні, — відповів я.

— Болота дикі та безлюдні. Потрапити сюди легко, проте інколи ті, хто забрів у ці землі, вже ніколи їх не покидають. Тут немає жодної селянської хати.

— Що ж, — відповів я, — якщо ви вкажете мені, в якому напрямку лежить Керселе, завтра я повернусь туди так само швидко, як і прийшов сюди.

Вона поглянула на мене майже із жалем.

— О, — мовила вона. — Прийти сюди завжди легко, достатньо кількох годин, інша річ — повернутися. На це можуть піти сторіччя.

Я здивовано витріщився на неї, проте вирішив, що неправильно зрозумів її слова. Не встиг я знову заговорити, як вона витягла з-за пояса свисток і свиснула в нього.

— Вам слід перепочити, — сказала вона. — Ви пройшли довгий шлях і втомилися.

Підібравши свою складчасту спідницю, вона знаком показала мені йти за нею і почала продиратися крізь дрік до плаского каменя, що виднівся серед папороті.

— Вони прийдуть просто сюди, — сказала вона, вмостившись скраю каменя і запрошуючи мене сісти з іншого його боку. Вечірня заграва повільно згасала в небесах, перші зірки вже слабо мерехтіли у рожевому тумані. Великий клин диких качок повільно летів на південь над нашими головами. З боліт чувся крик сивки[63].

— Вони просто прекрасні… ці болота, — тихо промовила вона.

— Прекрасні, але жорстокі до подорожніх, — зауважив я.

— Прекрасні та жорстокі, — замріяно вторувала вона. — Прекрасні та жорстокі.

— Як жінка, — безглуздо докинув я.

— Ох! — задихаючись, скрикнула вона і кинула на мене дивний погляд. Її темні очі зустрілися з моїми, і я побачив у них злість… чи то переляк?

— Як жінка, — повторила вона. — Як немилосердно казати таке! — І потім, після паузи, ніби говорячи до самої себе: — Як немилосердно з його боку казати таке!

Я не знав, як і вибачатися за свою дурість, бо бачив, що чимось дуже образив дівчину. Я почав гадати, чи міг я сказати щось дуже кривдне, не усвідомлюючи цього, і згадав про небезпечні пастки й тенета, які французька мова наставляє для іноземців. Поки я намагався збагнути, — що саме я сказав не так, довколишніми болотами розлігся гомін голосів. Дівчина звелася на ноги.

— Ні, — мовила вона зі слабкою усмішкою на блідому обличчі. — Я не прийму ваших вибачень, мсьє, але доведу вам, що ви помилялися, і це буде моєю помстою. Дивіться. То наближаються Гастур і Рауль.

У місячному сяйві виднілися силуети двох чоловіків. Один мав мішок за плечима, інший тримав перед собою обруч, як офіціант тримає тацю. Обруч ремінцями був прикріплений до плечей чоловіка, а на його ободі сиділи три накриті каптурами соколи, також із дзвіночками на лапах. Дівчина підійшла до сокольничого і швидким рухом пересадила свого сокола на обруч, в який той хутко вчепився гострими кігтями, вмостившись поміж побратимами, що вертіли головами і куйовдили своє пір’я, допоки не задзвеніли дзвіночки на їхніх лапах. Інший чоловік вийшов наперед, повагом узяв зайця й укинув його в мішок.

— Це мої мисливці, — сказала дівчина, обернувшись до мене зі спокійною гідністю. — Рауль — добрий сокольничий, одного дня я призначу його головним ловчим. Гастур — взагалі незрівнянний.

Двоє мовчазних чоловіків поважним кивком привіталися зі мною.

— Чи не казала я вам, що доведу вашу помилку, мсьє? — вела вона далі. — То це моя помста: ви зробите мені люб’язність, прийнявши їжу та притулок у моєму домі.

Не встиг я відповісти, як вона заговорила