Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

— Це обер-лейтенант Клосс, майоре, — сказав Лангнер, звертаючись до Ганни. — Один з найздібніших наших офіцерів. Тому на час цієї важкої операції я віддаю його під ваше командування.

Клосс мовчав. Він уже знав, що прусські офіцери, — а Лангнер був пруссак, — не люблять, коли підлеглі розпитують їх. Підлеглий повинен мовчати і слухати, час від часу нагадуючи про своє існування коротким, мов постріл, вигуком: “Так точно”.

— Ви працювали в Польщі, ви й поїдете до Польщі, — почав Лангнер. Стисло, але докладно він пояснив завдання. — Отже, кілька днів тому заарештовано Єву Фромм, за якою вже тривалий час стежили. — Не німкеня, ще й донька офіцера, — кинув він. — Встановлено, що Фромм працювала на ворожу розвідку. Зо два місяці. Переписуючи секретні документи, вона робила на одну копію більше і лишала її в схованці, що містилася — яке нахабство! — за портретом Фрідріха Великого в коридорі військового міністерства. На жаль, допити не дали потрібних результатів. Єва Фромм не сказала, ні на кого вона працює, ні хто забирав копії зі схованки. Не сказала, — повторив генерал, а Клосс подумав про ту дівчину, якій довелося пройти через усі кола пекла… — Твердила, що не знає. Що зустріла якогось чоловіка, котрий дав їй інструкції та гроші. Відтоді більше його не бачила. Часом у схованці за портретом вона знаходила для себе завдання. Це, звісно, брехня, — кинув оберст, — але, на жаль, Єва Фромм уже нічого не скаже. Допитувач виявився надто старанний, — Лангнер скривився. — Ви розумієте, що це означає. — вів далі він. — Лише працівник міністерства, в кожному разі той, хто мав доступ до наших відділів, міг користуватися схованкою.

Клосс попросив дозволу і закурив цигарку. Це було єдине питання, з яким він звернувся до оберста.

— Отже, в день арешту Єва Фромм лишилася в кабінеті оберста Люфта сама. Якийсь додатковий передрук. її начальник був необережний, але скажемо, зрештою, одверто, — додав генерал, — що він не мав приводу не довіряти секретарці — і не включив сигналізацію каси. Єва Фромм мала достатньо часу, щоб зробити мікрофільми наших укріплень на Західному валу.

У кабінеті залягла тиша. Больдт байдуже дивився в простір, Ганна Бойзель розглядала Клосса і робила це так демонстративно, що обер-лейтенант почував себе ніяково.

— Цей мікрофільм, — заговорив оберст, — попав, треба гадати, в руки ворожої розвідки, бо хоч наші люди відразу після арешту Фромм ретельно обшукали схованку, планів там уже не було.

Знову тиша. Клосс на мить стулив повіки й побачив Єву під портретом Фрідріха. Хто ж міг припустити, що в цій непоказній дівчині було стільки сили! І хто краще від нього розумів, що то означає “нічого не сказала”! Він, звісно, не знав, на кого Єва працювала — на американців чи на англійців, думав про неї як про солдата, що поліг у боротьбі.

— Власне, у зв’язку з цією справою, — вів Лангнер, — майор Бойзель і обер-лейтенант Клосс поїдуть до Польщі. Є в Генеральному Губернаторстві така місцевість — Ліско-Здруй, там будинок відпочинку для офіцерів. То ми гадаємо, навіть знаємо напевно, що найближчим часом у Ліску з’явиться союзницький агент, полковник Конрад, і що метою його подорожі є зустріч з берлінським агентом їхньої розвідки, який повинен привезти мікрофільми планів Західного валу.

“Звідки ви знаєте?” — хотів спитати Клосс, але змовчав. Він уже розумів, що має тепер справу з однією з тих важливих підпільних ігор, які часто вирішують долю битв.

— Ми маємо докладні інформації, — повторив Лангнер. — У Ліску п’ятнадцять років працює наш агент. Він прекрасно вжився у тамтешню обстановку. Член польської підпільної мережі. Його звуть Плюш, запам’ятайте, Клосс, добре: Плюш.

— Так точно, — нарешті озвався Клосс. І потім додав: — Я розумію, ми повинні захопити Конрада і його мережу. — Він, звісно, розумів, що вони їдуть туди не для того, але знав також, що пруссаки люблять, коли їхні офіцери не виявляють кмітливості.

— Ви не в гестапо працюєте, — кинув погордливо Лангнер. — Майор Ганна Бойзель зіграє роль Єви Фромм — між іншим, та Фромм повинна була виїхати післязавтра до Ліска — і вручить Конрадові плани Західного валу. Ось мікрофільм, — він кинув на стіл пакуночок. — Ви, Клосс, охоронятимете її. Зв’яжетеся з нашим агентом і доглянете, щоб Конрад спокійно повернувся до Лондона з цією здобиччю. — Він розсміявся. — Нарешті вони матимуть наші плани! Звісно, мікрофільм має на меті дезинформувати ворога, — додав Лангнер, бувши, мабуть, дуже невисокої думки про інтелектуальні здібності своїх офіцерів.

Операцію було задумано хитро — Клоссові довелося це визнати, а коли знову запала мовчанка, він ризикнув спитати:

— А якщо з’явиться справжній їхній зв’язківець? Якщо він попередить про арешт Єви Фромм…

— В тім-то й заковика, — відповів генерал, — треба взяти його, перш ніж він дійде до Конрада. Треба одібрати в нього справжні плани. Від цього залежить успіх нашої операції та безпека майора.

Була вона справді гарна, ця Ганна Бойзель, яка повинна була відіграти в польській розвідувальній мережі ту саму роль, яку Клосс грав у абвері, а йому треба було перешкодити їй і зробити це так, щоб на нього не впала навіть тінь підозри…

— Ти задумався, Гансе, — почув він її голос, — а хотів мені щось розповісти.

Поїзд гальмував перед станцією.

— Подорож територією Генерального Губернаторства, — сказав він, — не належить останнім часом до найбезпечніших. — Це було перше, що спало йому на думку.

— Ти боїшся?

Клосс не відповів. Невже вона його підозрює? Чи, може, його вже в Берліні запідозрили? Він завжди ставив собі це запитання і намагався знайти відповідь, що ґрунтувалася б виключно на аналізі фактів, бо знав, що у грі, яку вів, нема нічого найнебезпечнішого за паніку; людина починає тоді робити дурниці…

— Це чудова гра, — почув він. — Знаєш, що захоплює мене найбільше? Те, що я приношу більше користі, ніж багато чоловіків на фронті, а водночас у мене бурхливе життя, я ризикую і не відчуваю страху, коли подвоюю ставку. Життя віддячує сторицею!

“Провінційна Мата Харі”, — подумав він із зневагою, бо добре знав, якою ціною оплачується ця гра, і щодня проклинав мундир, який носить, і свою працю в цій війні, марячи про карабін і окоп, про звичайну солдатську роботу, коли йдеться лише про те, щоб знищити ворога.

— Ти любиш змагатися з чоловіками? — промовив він, аби щось сказати.

— Авжеж. Залюбки, наприклад, зіграла б з тобою.

— Але ми граємо в одній парі, — відповів він одразу, відчуваючи, як росте в ньому напруження. — Ти давно працюєш у розвідці?

— Такі питання ні до чого, але можу тобі