Ренсом Ріггз - Карта днів

– Хто завгодно! – відповіла Бронвін.

Ми зібралися у ватагу з Еммою попереду. Щоб добре все освітити, її вогник у долоні дещо збільшився в розмірах.

– Отже, рухайтесь повільно, прислухайтеся до всього незвичного і зберігайте ясність думки, – проінструктувала вона нас. – Ми не знаємо, що там далі, і, можливо, Ейб міг понаставити там пасток.

Позгинавши спини та човгаючи ногами, ми почали рух уперед. Орієнтуючись на напрямок, куди вів тунель, я спробував уявити собі, де ми були щодо будинку, який був над нами. Через двадцять чи тридцять футів ми, найімовірніше, опинилися під вітальнею. Через сорок ми зовсім вийшли з-під будинку, а через п’ятдесят, я був цілком упевнений, ми були вже під передньою частиною подвір’я.

Нарешті тунель закінчився біля якихось дверей. Вони мали такий же монументальний вигляд, як і люк позаду нас, але були трохи прочинені.

– Хтось є? – гукнув я. Від звуку мого голосу Бронвін усю пересмикнуло від несподіванки.

– Пробач, – сказав я їй.

– Ти когось тут чекаєш? – спитав Мілард.

– Ні. Але ніколи не вгадаєш…

Хоч я і намагався не показувати цього, але я так нервував, що аж тремтів. Емма зайшла у двері і там на мить зупинилася, щоб освітити своїм полум’ям усе довкола.

– Виглядає досить безпечно, – промовила вона. – А це те, що треба…

Вона простягла руку до стіни, клацнула перемикачем, і враз верхом прокотилася ціла серія флуоресцентних миготливих вогників, які в супроводі невидимих скляних дзвоників стали заповнювати кімнату світлом.

– Ух ти! – вигукнула Олівія. – Так набагато краще!

Емма закрила долоню та загасила полум’я, і ми всі також позаходили всередину. А потім я повільно та уважно оглянув усе навколо. Кімната була маленька, можливо, двадцять футів на п’ятнадцять, але тут я нарешті міг стати на повний зріст. Усе тут було організовано педантично, у дусі мого діда. Уздовж однієї стіни знаходилися чотири металеві ліжка, поставлені у два яруси, як дві етажерки, а в ногах кожного з ліжок був щільний згорток простирадл і ковдр, запакованих у поліетилен. До стіни було пригвинчено велику шафку, що була незамкнена, і в ній Емма знайшла всілякі предмети першої необхідності: ліхтарики, батарейки, основні інструменти й достатню кількість консервованих і сухих продуктів, що їх вистачило б на кілька тижнів. Збоку стояла велика синя ємність, заповнена питною водою, а поряд із нею дивний на вигляд пластиковий ящик, що я його визначив як хімічний туалет – завдяки журналам, присвяченим екстремальному виживанню, які інколи знаходив у гаражі Ейба.

– Вау, гляньте на це! – вигукнула Бронвін. Вона стояла в кутку, прикипівши очима до металевого циліндра, який стирчав униз зі стелі. – Я можу визирати назовні!

У циліндра були ручки, прироблені до основи, та окуляр для огляду. Бронвін відійшла вбік, щоб і я міг подивитися, і я іззовні побачив трохи невиразне зображення завулка. Я взявся за ручки та почав повертати конструкцію вбік, і краєвид став мінятися, поки я не побачив дім, частково затулений ділянкою високої трави.

– Це перископ, – сказав я. – Напевне, він захований на краю подвір’я.

– Отже, він міг бачити, як вони наближаються, – промовила Емма.

– І що це все-таки за місце? – спитала Олівія.

– Напевне, це сховище, – висловила припущення Бронвін. – На випадок нападу порожняків. Бачите чотири ліжка? Отже, його сім’я теж могла сховатись.

– Це було для чогось іще, ніж просто для перечікування атак, – зауважив Мілард. – Це була приймальна станція.

Його голос лунав від протилежної стіни, поряд із великим дерев’яним столом, поверхня котрого була майже повністю зайнята якоюсь дивною на вигляд машиною, виготовленою з металу, вкритого хромом та зеленою патиною. То був наче якийсь гібрид архаїчного принтера та факсимільного апарата, до передньої частини якого неакуратно приліпили клавіатуру.

– Напевне, так він підтримував зв’язок.

– Із ким? – спитала Бронвін.

– З іншими мисливцями на порожняків. Розумієте, це повітряний телетайп.

– Овва! – вигукнула Емма, перетнувши всю кімнатку, щоби краще роздивитися цю штуку. – Я пам’ятаю їх. У пані Сапсан завжди був такий. То що з ним таке?

– Це було частиною схеми підтримання зв’язку між імбринами, щоб у них не виникало необхідності покидати свої петлі, позбуваючись при цьому їхнього захисту, – пояснив Мілард. – Однак це не допомогло. Занадто все складне і занадто вразливе для перехоплювання.

Але я був у заціпенінні й слухав тільки упіввуха. Я намагався усвідомити той факт, що все це було так близько від мене – буквально під ногами – протягом багатьох років і я не знав цього; що пообіді зазвичай я грався у траві лише на двадцять футів вище від того місця, де стояв зараз.

Це заплело мені всі мізки та змусило замислитись: наскільки більше незвичайності було навколо мене насправді, що я цього навіть не усвідомлював? Я думав про друзів мого дідуся – старих приятелів, котрі час від часу приходили, щоби провести кілька годин в бесідах із Ейбом на задній веранді або в його кабінеті.

«Я знаю його ще з Польщі», – казав мій дідусь про одного такого візитера.

«Друг іще з війни», – так він описував іншого.

Але ким вони були насправді?

– Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, – сказав я. – А що ви про них знаєте?

– Про мисливців? – спитала Емма. – Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.

– Чи знаєте ви, скільки їх було?

– Гадаю, не більше ніж дюжина, – припустив Мілард. – Але це всього лише напрактикований здогад.

– І чи всі вони могли контролювати порожняків? – запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.

– О, я так не думаю, – відповіла Емма. – Ось чому Ейб був таким особливим.

– І ви, пане Джейкобе, – сказала Бронвін.

– Є одна річ, котра не має сенсу, – втрутився Мілард. – Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?

– Можливо, у нього не було часу, – відказала Олівія.

– Ні, – заперечив я. – Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.

– Можливо, він забув кодову комбінацію, – припустила Олівія.

– Він не був маразматиком, – сказала Емма.

Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило