Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Не сердься, Романе. Я, до речі, млинців тобі не смажила. Лише битки і сирники. Сирники ти, до речі, їв.

— Я б і зараз їх поїв, — застогнав Роман.

Вони знову замовкли. Мучило серйозне почуття голоду, з яким треба було щось робити. З яким би захватом Марина кинулася зараз на кухню м’яти сир Романові на сирники. І хай би мовчав, що йому не потрібна дбаха.

— В нашій організації, де ми робили міжнародні комп’ютерні ігри «Святий дух»...

— «Святий дух»?! Комп’ютерні ігри!?

— Так, бо сімома мовами. То чого я це згадав? Там нам одна баба приносила їжу в офіс. У неї сирники були набагато кращі за твої, якщо вже про це пішла мова.

Марина зрозуміла, що варто з’їжджати в харчової теми, і, поклавши в рота останній льодяник, заговорила про інше.

— В перші роки, коли ми стали жити разом... Коли ще на віллі стояв стаціонарний телефон, пам’ятаєш, із таким гучним дзеленчанням...

— То що той телефон?

— По ньому надзвонював дуже характерний голос, питав чи то Мелану, як я тепер пригадую, а радше не Мелану, а Малину, як мені здалося.

— Такий голос — то високий, то одразу низький? — виявив зацікавлення Роман.

— Мені здається, так. Я відповіла, що такої нема. На питання, хто я така, сказала: дружина Романа. «То Роман одружився?» — спитав він. Так, відповіла я. «А Альберт?» — спитав він. Він іще зробив наголос на перший склад в імені твого батька. Я йому відповіла, що Альберт помер.

— І він відтоді не телефонував? — в голосі Романа знову з’явилася цікавість.

— Він з’являвся, такий невисокий, чорнявий, і той дивний голос, і наголоси не в тих місцях.

— І що було, коли він з’являвся?

— То було один раз. Він грюкав у браму. В саду саме була Ніна зі своїм першим старшим малим. Я відчинила, бо з нами був ще й Нінин чоловік. А той, чорнявий, прорвався в сад і кинувся туди, де були грядки твого батька. А там вже виросли будяки. Але він туди побіг, став на коліна, щось ніби шукав. А Нінин бугай взяв його за шкірку. Там була деяка боротьба, і непроханого гостя виставили. Він кричав, що там для нього мали посадити траву.

— Коли це було?

— Влітку на другий рік, як ми жили. Вже Жанна була у мами.

— А чого ти мені нічого не розповіла?

— Я декілька разів намагалася розповісти, ти не слухав.

— Можливо, я був тоді дуже втомлений. Але все одно, чого ти не намагалася спробувати розповісти ще раз?

— Він зник, Романе. По тому більше ніхто ніколи не телефонував і не з’являвся. Аби він продовжував з’являтися, то я б таки достукалась до тебе. А ти знав того мужика?

— Ніби бачив. Вони всі ходили до тата, не до мене.

— І то й був її наречений?

— Ні, того я не мав щастя бачити.

Роман знову схилив голову на зчеплені руки й декілька хвилин сидів, розгойдуючись. Потім різко підвів голову й заговорив до Марини.

— Добре, що ти розповіла мені це бодай зараз. Завжди треба знати правду. Я читав робочі щоденники тата. Читав і перечитував. Там багато суто фахового, мені не второпати. Але й багато його міркувань про те, як відбувалися його процеси. І дещо я второпав саме зараз. Він робив якісь психоделіки для Меланиного гадючника. Вона зуміла змусити його робити навіть таке. Ці екстракти не виходили такими, як вони замовляли, тато, до речі, і про це зробив записи. Він не міг остаточно повернути велике знання на догоду якимось нікчемам. Але в смерті він лишився Тавасом, не став Феніксом... Оф Хаголь! І все через ту сучку. А ти кажеш, ніби жінки — то добрі янголи чоловіків. І ти мені будеш це говорити.

Роман схопив Марину за плечі. Став люто трусити, а потім потяг до отвору печери. Їй стало страшно, і вона заверещала:

— Романе, ти хочеш мене вбити?

— Кому ти потрібна, — Роман відпустив її і став бридливо обтрушувати руки, ніби щоб позбутися її дотиків.

Роман знову ставав нестерпним, як до аварії. Певне, тому що голодний. Тепер перебування з ним у цій печері стало нестерпним. У відповідь на будь-яке звернення Марини він або несамовито кричав на неї, ризикуючи зірвати ще один каменепад, або мовчав, ніби її не було поряд. Так минули ще година, а чи дві. Що робити? От тепер таки треба негайно шукати спосіб вибратися з цієї печери.

Марина підповзла ближче до скелетів. Витягла свій смартфон з кишені жилета. Зв’язок не з’явився, але батарея ще не розрядилася, і ліхтарик освітив каменисті стіни. В глибині, за ложем закоханих скелетів — несподівана стрілочка Exit. Чому вони її не помічали раніше? Чи її не було? Марина підвелася. Тут можна стояти, якщо трохи зігнутися. Вона скинула купу кісток з підвищення на кам’яну підлогу печери. Перелізла через ложе, на якому щойно лежали кості коханців, перетнула простір печери з протилежного боку й побачила коридор.

— Ти мене лишаєш самого? — жалібно озвався Роман.

— То ходи за мною.

Вони обережно посунули тим коридором, який звивався, стаючи то вужчим, то ширшим, рухалися не більше ніж хвилину, підсвічуючи смартфонами, й несподівано вийшли з кам’яного проходу назовні. Господи, вони стоять на повний зріст біля виходу з Печери, і стоять не на лаві каменистої гори, а на краю дороги, по якій щойно промчало авто! Скеля, яка була нібито посеред провалля, сполучається з дорогою. Обман зору гористої місцевості. Не знаєш, куди вийдеш, коли підеш прямо, та й прямої дороги тут не прокладеш. Вони могли без проблем вийти звідтіля ще вчора. Ось рукотворна металева табличка, прикручена до нерівної кам’яної поверхні: Печера кохання.

— Шкода, що ми лишили стільки бруду в цьому романтичному місці, — зітхнув Роман.

— Мені здається, там іноді прибирають, — відповіла Марина. — Кам’яну підлогу вимиють, скелети коханців протруть дезінфектором і покладуть так, як вони лежали. Імітація екстриму для підлітків.

Над Долиною Каміння закричав птах. Роман простяг до нього руку. Птах побачив, що на простягнутій руці нема ніякої їжі й полетів геть.

— Вони тут, здається, приручені.

— Але каменепад був таки справжній. Бюро розваг такого ще не організовує.

— Хіба що — оте Бюро розваг, — Марина вказала рукою на небо, — «Кай ейгон ангелон катабанонта ек той ойравон ехонта тен клейн абуссо»...