Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Справа є. Треба погомоніти. Я, брате, радий бачити тебе живого й здорового.

Він посміхався, на сірому квадраті його великого обличчя біліли зуби, тепло, стримано й-весело виблискували очі.

— Погомоніти? — співав тенорок бородатого. — Ти хоча й офіцер, а нашим кумпанством, отже,-не гребуєш? Ну, спасибі, Ілюшо, спаси Христос, а то ми ласкавого слова й навпомацки не куштували...— в голосі його тремтіли нотки добродушного, незлобливого сміху.

Бунчук, слухом уловлюючи їх, так само привітно віджар-тувався:

— Годі, годі тобі воду каламутити! Ти все бавишся! Жарти жартуєш, а в самого борода нижче пупа.

— Бороду ми можем коли хоін поголити, а ось ти скажи, що там у Пітері? Заколоти почалися?

— Ходім но до вагону, — обіцяйливо запропонував Бунчук.

Вони по черзі влізли до вагону. Бородатий когось розштовхував ногамц, півголосом говорив:

— Уставайте, хлопці! Чоловік потрібний прибув до нас, у гостину. Ну, кваптеся, служиві, мерщій!

Козаки покрехтували, підводилися. Чиїсь великі, про-.смерділі тютюном і кінським потом долоні, бережно торкаючись, обмацали в темряві обличчя присілого на сідло Бунчука; густий мазутний бас спитав:

— Бунчук?

— Я.. А це ти, Чикамасов?

— Я, я. Здорово, дружок!

— Здрастуй.

— Зараз збігаю, хлопців третьої чоти покличу. Ну-ну?

/— Мотай.

Третя чота прийшла майже вся, тільки двоє залишилися при конях. Козаки підходили до Бунчука, простягали чор-стві окрайці долонів, нахиляючись, придивлялися при світлі лихтаря до його великого похмуруватого обличчя, називали то Бунчуком, то Ільком Митровичем, то Іллюшою, а.ле у всіх голосах' одним тоном лунав товариський теплий привіт.

У вагоні було задушливо. На дощатих стінах танцювали світляні блики, хиталися й більшали потворні тіні, жирним лямпадковим світлом курився лихтар.

Бунчука дбайливо посадовили до світла. Передні сиділи навпочіпках, інші, стоячи, обручем зімкнулися навколо. Те-, нористий Дугін відкашлявся.

— Листа твого, Ілько Митровичу, ми недавно одержали, однак , нам хочеться послухати про тебе, і щоб ти порадив нам, як далі бути. Таж просувають нас до Пітеру — що ти вдієш?,

— Чи бачиш, яка справа, Митровичу,—заговорив козак з сергою в зморщеному усі, що стояв коло самих дверей, той самий козак, якого образив колись Листницький, не дозволивши варити чай на ша'нцьовому щиті: — Тут до нас підбиваються різні агітатори, відмовляють — мовляв, не йдіть на Петроград, мовляв, воювати нам проміж себе/ нічого і різне подібне говорять. Ми* слухали — слухаємо, а віри їм не :дуже ймемо. Чужий нарід. Мо', вони нас під манастир надворничати ведуть, — хто їх знає? Відмовся, а Корнілов черкесів направить — і от знову кроворозлиття вийде. А ось ти — наш козак, і ми тобі віри більше даємо і дуже навіть вдячні, що листи нам з Пітеру писав і газети знову ж... Тут, признатись, на папір бідували, а газети дістанемо...

— Чого мелеш, чого брешеш, дурна голово? — обурено перепинив котрийсь. — Ти — неписьменний, так думаєш — і всім темно, як тобі? Ніби ми на куриво газети переводили. Перше, Ілько Митровичу, ми їх від голови до хвоста перечитаємо, бувало.

— Набрехав, диявол гризний!

— "На куриво" — рубанув теж!

— З дуру, як з дубу!

— Братушки! Я не в тому розумінні сказав, — виправдувався козак з сергою. —'Звичайно, спочатку ми газети читали.

— Мені грамоту не довелося взнати... До того говорю, що взагалі читали, а потім уже на куриво...

Бунчук, скупо посміхаючись, сидів на сідлі, поглядав на козаків; йому незручно було говорити сидячи, він підвівся і, повертаючись до лихтаря спиною, поволі, натужно і непевно заговорив:

— У Петрограді вам робити нічого. Ніяких заколотів там немає. Знаєте, ви, для чого вас туди посилають? Щоб скинути Тимчасовий уряд... Ось! Хто вас веде? — Царський генерал Корнілов. Для чого йому треба зіпхнути Керенсько-го? — Щоб самому сісти на це місце. Глядіть, станичники! Дерев'яне ярмо з вас хочуть скинути, а вже коли надінуть, так надінуть крицеве! З двох бід треба вибирати біду, яка менша. Чи не так? От і розміркуйте сами: за царя по зубах вас били, вашими руками на війні жар загрібали. Загрібають і за Керенського, але по зубах не б'ють. За Керенського хоч трошки, але краще. Але ще краще буде після Керенського, коли влада перейде до більшовиків. Більшовики війни не хочуть. Коли б влада в їх руках, — зразу ж був би мир. Я не за Керенського, чорт йому брат, — всі вони одним миром мащені! — Бунчук посміхнувся і, витираючи рукавом піт з чола, говорив далі: — Але я кличу вас не проливати кров робітників і покищо захищати Тимчасовий уряд. Чому захищати? — А тому, що коли буде Корнілов, то в робітничій крові по коліно бродитиме Росія, при ньому важче буде видерти владу і передати її до рук працюючого народу.

— Стривай лишень, Ілько Митровичу! — сказав, виступаючи з задніх лав невеличкий "козак, такий же кремезний, як і Бунчук; він відкашлявся, потер довгі руки, подібні до обмитого водою коріння дуба-перестарка і, дивлячись на Бунчука усміхненими, ясно-зеленими, клейкими, як молоде листя, очима, спитав: — Ти ось про ярмо говориш... А більшовики, як загарбають владу, яке. ярмо на нас надінуть?..

— Ти що ж, сам на себе ярмо одягатимеш?

— Як це сам?

— А так. Адже за більшовиків хто буде при владі? — Ти будеш, коли виберуть, або Дугін, або оцей дядько. Виборна влада, рада. Зрозумів?

— А зверху хто?

— Знову ж кого оберуть. Оберуть тебе — і ти будеш зверху.

— Та ну? А чи не брешеш ти, Митровичу?

Козаки засміялися, заговорили всі разом, навіть вартовий, що стояв на дверях, відійшов на хвилину, втрутився в розмову:

— А про землю вони як?

— Не заберуть у нас?

—-Війну закінчать? Чи, може, зараз тільки обіцяють, щоб за них руки підносили.

— Ти нам все по совісті розказуй!

— Ми тут у темряві блукаємо.

— А чужим вірити небезпечно. Брехні багато...

‘ — Вчора матросик якийсь про Керенського плакав, а ми його за волосся та з вагону.

— "Ви — галасує, — кондри!.." Дивак!

— ІУІи цих слів не розуміємо, з чим їх їдять.

Бунчук, повертаючись на всі боки, мацав очима козаків, чекав, поки вгамуються. У нього зникла непевність успіху свого заповзяття, що була перше, і він, опанувавши настрій козаків,' уже твердо знав, що хоч як, а затримає ешельон у Нарві. День тому, коли, з'явившись до петроградського районного комітету партії, він запррпонував себе як агітатора для роботи серед скерованих до Петрограду частин 1 —ї донської дивізії, був певен успіху, та дістався до Нарви— і певність ця в ньому захиталася. Він знав, що якимись іншими словами треба говорити з козаками, з острахом почував, що, мабуть, і не знайде спільної мови, бо повернувшись дев'ять місяців тому в робітничу гущу, знову кревно, зрісся з нею, виступаючи, звик, що його відчувають і розуміють з півслова, а тут, з земляками, потрібна була інша, напівзу-бата, черноземна мова, ящерина меткість, якась більша сила переконання, щоб не тільки обпалити, а й запалити, щоб знищити, протягом віків напластовуваний страх непослуху, ррздушити млявість, навіяти почуття своєї правоти і повести за собою.

Спочатку, коли заговорив, власним слухом ловив у голосі свойому непевність, якусь фалш, награність, наче збоку прислухався до своїх безсоковитих слів, жахався неперекоц-ливости своїх доводів, якісь великі, важкі брили слів, щоб ламати ними, трощити... І замість цього з невимовною прикрістю відчував, як бульбахами зриваються з його вуст легковажні фрази, а в голові плутаються вихалащені ковзькі думки. Він стояв, обпікаючись потом, важко дихаючи. Говорив, просвердлюваний наскрізь одною думкою: "Мені доручили таку велику справу — і от, ясно, я її нівечу власними руками... Слова не зв'яжу... Та що це зі мною? Інший на мойому місці сказав би і переконав у тисячу разів краще... О, чорт, яка ж я бездара".

Козак з зеленими, клейкими очима, що спитав про ярмо, 'вибив його з дурного півзабуття; розмова, що знялася по цьому, дала йому змогу стямитися, і потім; сам на себе дивуючись, почуваючи надзвичайний наплив сил і багатий добір яскравих, наточених, гострих слів, він запалився і, ховаючи під зовнішнім спокоєм наринуле зворушення вже поважно і в'їдливо бив яхідні запитання, вів розмову, як вершник, що приборкав досі необ'їждженого запіненого в скаканні коня.

— А ну, скажи: чим погані Установчі збори?

— Леніна вашого німці привезли... Ні? А звідки ж він узявся... З верби?

— Митровичу, ти своєю охотою приїхав, чи підіслали тебе?

— Військові землі до кого відійдуть?

—г А чим нам за царя погано жилось?

— Меншовики теж за нарід.

— У нас Військовий круг, влада народня-— на що нам ради? — питали козаки.

Розійшлися за північ. Другого ранку вирішили зібратися обом сотням на мітинг. Бунчук залишився ночувати в вагоні. Чикамасов запропонував йому лягати з ним. Христя-чись перед сном, лягаючи, попередив:

— Ти, Ілько Митровичу, мо', без опаски лягаєш, таю ти вибачай... У нас, голубе, вошки водяться. Коли наберешся — не ображайся. З туги таку ядерну вошу розвели, що .аж біда. Кожна з холмогорську телицю буде. — Помовчавши, він тихенько спитав: — Ілько Митровичу, а з яких народів Ленін буде? Словом, де він народився і ріс?

— Ленін? — Росіянин.

— Невже?

— Правда, росіянин.

— Ні, браток! Ти, бач, погано про нього знаєш, — з відтінком власної переваги пробасив Чикамасов. — Знаєш, якої він крови? — нашої! Сам він з донських козаків, .походить з Сальської округи, станиці Великокняжеської, — зрозумів? Служив у батарейцях — гомонять. І обличчя в нього підходяще, — як у низівських козаків: вилиці здорові і знову ж очі.

— Звідки ти чув?

— Гомоніли проміж собою козаки, довелося чути/'

— Ні, Чикамасів! Він — росіянин, з Симбірської губерні.

— Ні, не повірю. А дуже навіть просто не повірю. Пугач з козаків? А Степан Разин? А Єрмак Тимофійович? То ж бо й є. Всі, котрі бідний нарід на царів підіймали, — всі з козаків. А ти ось кажеш — Сибірської губерні. Навіть кривдно, Митровичу, слухати таке.

Посміхаючись, Бунчук спитав:

— Так кажуть, що й козак? >

—— Він і є козак, тільки зараз не об'являється. Я, як на обличчя оком скину, відразу пізнаю. — Чикамасов закурив і, дихаючи в обличчя Бунчукові густим махорчаним запахом, задумливо кашлянув: — Дивом я дивуюся, і ми тут до бійки сперечалися: коли він, Володимир Ільїч, нашинський козак, батареєць, відкіля ж він міг такої превеликої науки засягти? Гомонять, ніби спочатку війни потрапив він до німців у полон, навчався там, а потім усі науки пройшов, та як почав їхніх робітників бунтувати та вчених лудою лудити, — вони й перелякались до смерти.