Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

лю­бов, то Мав­ра знає рiз­не, ро­зу­мiється на всiм, бу­ва­ла в свi­тi, знає во­ро­жи­ти, спо­ми­нає iно­дi i про лю­бов… лег­ше якось бу­де.

Iдучи од­но­го ра­зу лi­сом з та­ки­ми ось дум­ка­ми, за­вер­тає Те­тя­на в сто­ро­ну, де вид­нiє Мав­ри­на осе­ля, i… вреш­тi вхо­дить до неї.

- Мавро! - кли­че жи­во. - А он я до те­бе в гос­тi, хоч i не не­дi­ля, та в нас в ха­тi туж­но якось ча­са­ми i сум­но, а iно­дi аж… си­лує вий­ти… хоч би й до те­бе! - Iз ти­ми сло­ва­ми ту­литься дiв­чи­на до ста­рої при­ятельки, не­на­че ба­жає, хоч i нес­вi­до­мо, пес­то­щiв i лю­бо­вi.

- Мавро, ба­чиш, я тут… тож за те обiй­ми, по­пес­ти…

- От i при­га­да­ла! - вiд­по­вi­дає Мав­ра, та про­те пес­тить i го­лу­бить свою до­ню.

- Чому не при­хо­ди­ла? - ста­вить пи­тан­ня. - За­бу­ла вже Ма­в­ру? По­лю­би­ла яко­го хлоп­ця? Не­хай їй усе роз­ка­же, все, що б лиш не зна­ла. Во­на ж лиш її має. її од­ну на свi­тi, її од­ну над усе. Бiльше… ко­го їй лю­би­ти? Хто бiд­ною жiн­кою жу­риться? Довк­ру­ги неї лиш лiс, лiс та го­ри. А он ни­нi зра­н­ку хлоп­цi знов зве­ре­ща­ли. При­ле­тi­ли злоб­нi, на ха­ту знов спа­ли: "Та­та­ри iдуть!" - зве­ре­ща­ли. В две­рi наг­ри­ма­ли i, за­ки во­на з пе­чi злiз­ла, й по­ще­за­ли. Ко­го їй лю­би­ти? Ко­го там пес­ти­ти, як не її, зо­зу­лю, зо­зу­лю бi­леньку!

…Тетяна смi­яла­ся.

- Страхали знов та­та­ра­ми?

- Так, зле­тi­ли звiд­кись i ну ж би­ти в две­рi. "Вiд­чи­ни, Мав­ро, бо та­та­ри йдуть". Стiльки ча­су ос­та­ви­ли, що хi­ба зак­ля­с­ти, по­хо­ва­ти зiл­ля, щоб не розт­ру­си­ли.

- Багато сього лi­та зiл­ля наз­би­ра­ла? - пи­тає Те­тя­на i об­зи­­рається по за­кут­ках, де ста­ра при­ятелька дер­жа­ла на­су­ше­не ча­ро­дiй­не зiл­ля.

- Та дос­та.

- А он там на пе­чi, що се за зiл­ля? - спи­та­ла цi­ка­во

Тетяна. - Я ще не ба­чи­ла йо­го в те­бе, ще на сiм не зна­юся.

- Тото зiлля? - пи­тає ста­ра су­хо.

- Тото. Вiд чо­го во­но, Мав­ро?

- Вiд уся­ко­го ли­ха, - вiд­ка­зує знов су­хо ста­ра, - во­но з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня".

- Та вiд яко­го ж ли­ха, Мав­ро? - до­пи­тується дiв­чи­на, при­див­ля­ючись уваж­но лис­тю зiл­ля…

- От, вiд ли­ха,.. - чує знов те са­ме. - Да­си на­пи­ти­ся, то й пе­­ре­мо­жеш йо­го. Пе­ре­мо­жеш сном, i вже йо­го не бу­де. Во­но дає сон… - до­да­ла вiд­так вже при­яз­нi­ше. - Не мо­жеш но­ча­ми спа­ти, зва­риш, да­си на­пи­ти­ся, i хоч би як, а му­сиш ус­ну­ти. Ма­буть, i ме­не тим зiл­лям на­поїли во­ро­ги то­дi, ко­ли мою до­лю по­рi­ши­ли i з-по­мiж се­бе ви­ки­ну­ли. Ви­нес­ли в снi з шат­ра, i я нi­чо­го не чу­ла. Де­якi в нас ро­зу­мi­ються доб­ре на зiл­лi. Ще й до них, як тре­ба, при­мов­ля­ють. Гей, гей, зiл­ляч­ко! - до­да­ла i ус­мiх­ну­ла­ся чуд­но. - Мав­ра та­кож зна­є­ть­ся на нiм. Лиш со­бi не ва­ри, доньцю, - ос­те­рi­га­ла, - хi­ба тя­ж­ко­му во­ро­го­вi. Та ще й знай, ко­ли йо­го ко­па­ти.

Говорячи отак та по­яс­ню­ючи вплив си­ли зiл­ля, во­на не­на­че ще щось за­та­юва­ла, та Те­тя­на про те й не до­пи­ту­ва­ла да­лi.

- Коли йо­го ко­па­ти? - спи­та­ла ли­ше.

- Коли? - пов­то­ряє Мав­ра. - Ось пос­лу­хай, як i ко­ли, ли­ше не за­будь. Дру­гий раз не ска­жу. Для се­бе будь-ко­ли, оди­но­ко, з во­дою в ро­тi. До схiд сон­ця во­дою на­лий, са­ма без су­сi­дiв горш­кiв зва­ри, гле­чик не ки­вай, а все мовч­ки. Так для се­бе. А про­ти ли­ха - iнак­ше.

Тетяна ус­мiх­ну­ла­ся.

Мавра пог­ро­зи­ла.

- Не смiй­ся, дiв­че, - до­да­ла по­важ­но, - а кра­ще за­тям. Мо­же, я за­ги­ну, ти од­на за­пам'ятай! Чо­му то­бi не зна­ти? То­бi не­хай не при­дасться, а зна­ти все доб­ре. Ось i знай, про­ти ли­ха… в не­дi­лю ра­но уко­пай, в по­не­дi­лок по­ло­щи, у вiв­то­рок ва­ри, в се­ре­ду ра­но на­пiй, то i гей-гей який сон ли­хо за­хо­пить!.. - i аж зас­пi­ва­ла, трiп­нув­ши пальця­ми. - Гай, гай! - i роз­ре­го­та­ла­ся. - Ой! - клик­ну­ла вiд­так з жа­лем. - Ко­ли б я бу­ла те зiл­ля то­дi ма­ла при со­бi, як вiн ка­зав ме­нi, що я од­на всьому вин­на, та ще i свис­нув - не бу­ла б ни­нi Мав­ра са­ма по лi­сах, са­ма на всiм свi­тi, а бу­ла би мiж своїм лю­дом, з своєю ди­ти­ною… ет! - до­да­ла гiр­ко i ур­ва­ла.

- То й що, Мав­ро? - пи­тає Те­тя­на, i її очi ство­ри­ли­ся на­раз ши­ро­ко, три­вож­но.

- То не­хай був би хоч зо три днi пе­рес­лав­ся, як уже не що iн­ше…

- Мавро! - крик­ну­ла дiв­чи­на з вiд­ра­зою, змор­щив­ши лю­то чор­нi бро­ви. - Грiх, що ти го­во­риш!

- Може, i грiх… - при­та­кує Мав­ра твер­до. - Але i ме­не мо­ло­ду збав­ля­ти, по­рiз­ня­ти з чо­ло­вi­ком та­кож бу­ло грiх.

- Мавро… ти йо­го лю­би­ла? - об­зи­вається знов Те­тя­на з не­с­вi­до­мою обо­ро­ною в го­ло­сi, i са­ма не знає, чо­му їй вви­жається той, ко­го во­на лю­бить, Гриць.

- Любила на свою бi­ду та на своє го­ре. Прав­да, що лю­би­ла. Лiп­ший був, як Ра­ду. Та що ме­нi з то­го? Те­пер не­ма нi йо­го, нi ди­ти­ни, нi Ра­ду, нi ро­ди­чiв - нi­ко­го. Те­тя­но, Те­тя­но, - до­дає сум­но, - що ти, доньцю, знаєш, що зна­чить у гру­дях в жiн­ки жаль. Вiн ва­ги не знає… I най бог бо­ро­нить, щоб ти йо­го заз­на­ла хоч би i зда­ле­ка. Ти збо­же­во­лi­ла б, - ос­те­рi­гає Мав­ра i нак­ла­дає люльку.

- Я збо­же­во­лi­ла б, - пов­то­ри­ла Те­тя­на сти­ха i вже за­мовк­ла, змор­щив­ши, як пер­ше, бро­ви над чо­лом. На­раз - ста­нув­ши близько пе­ред ста­рою ци­ган­кою, ка­же:

- Мавро!

- Що, доньцю?

- Ти ба­га­то знаєш…

- Хоч не так ба­га­то, а що тре­ба - знаю.

- То ска­жи ж. Чи вже всi та­кi, як один той був?

- Котрий?

- Що ти йо­го лю­би­ла, а вiн те­бе… зра­див, свис­нув за то­бою?

Мавра ди­виться на дiв­чи­ну, мов на ма­лу ди­ти­ну, приж­му­рю­ючи очi, i вiд­по­вi­дає:

- Хiба вiд­те­пер вро­диться, що та­кий не бу­де.

Тетяна не­на­че ум­лi­ває на тi сло­ва. Сi­дає мовч­ки знов на ла­ву i бiльше не пи­тає. За­те Мав­ра не мов­чить.

- Доньцю! - ка­же на­раз i ди­виться пильно на дiв­чи­ну. - Чо­му ти вiд яко­гось ча­су за­бу­ваєш про ста­ру Мав­ру? Г-а?

Тетяна стис­кає зу­би.

- Не лю­биш її вже?

- …Люблю.

- А бiльше нi­ко­го не по­лю­би­ла? Г-а-а? - пи­тає i па­кає з люльки, а чор­ни­ми очи­ма про­ни­зує бi­ле ли­це тої, що "од­ну" її лю­бить.

В Те­тя­нi на той за­пит щось бу­риться, щось здiй­має гор­до го­ло­ву, що до­сi пе­ред ста­рою слух­ня­но хи­ли­ло­ся, ко­ри­ло­ся, мов пе­ред не­ви­ди­мою чор­ною си­лою, що на­ма­га­ло­ся взя­ти верх над нею.

- А хоч би й по­лю­би­ла? - пи­тає на­раз i ди­виться не­уст­раш­но прос­то ста­рiй во­рож­цi в очi.