Джек Лондон - Серця трьох, Джек Лондон

- Здоровлю вас, сер,- удався до Френка капітан Тріфзен. Кров індіянина спонукала його подеколи підводити голову й зазирати через борт, а кров негра примушувала тулитися, аж прилипати до палуби.- Кермує сам капітан Росаро, і з того, як він підстрибнув і вхопився за руку, можна зробити висновок, що ваша куля пробила йому її. Цей капітан Росаро дуже запальна людина, сер. Мені здається навіть, що я чую, як він тепер лається.

- Увага, Френку! - промовив Генрі, відкладаючи набік рушницю й пильно розглядаючи низькі береги обабіч.- Ми майже підійшли. Як я скажу «три», кидай.

До буксира було не більше як двісті ярдів, коли Генрі подав знак. Обидва вони випростались і по слові «три» кинули у воду бідон з-під гасу та ящик з-під пива, що потягли за собою линву з прив’язаними до неї пляшками й бляшанками.

Зацікавлені в наслідках своєї роботи, Генрі й Френк так і залишились стояти, спостерігаючи, як розтягується на збуреній воді їхня пастка. Постріли з буксира примусили їх нахилитись, але, дивлячись через борт, вони бачили, як буксир нагнавсь на линву, а ще за хвилину й спинився.

- Гвинт заплутався в пастці,- зрадів Френк.- Чудово, Генрі!

- Тепер, якщо вітер не вщухне...- скромно мовив Генрі.

«Анджеліка» попливла собі далі, відходячи від буксира, що здавався чимраз менший. Проте це не завадило втікачам побачити, як він безнадійно сів на мілину, і люди з нього побрели до берега.

- Нам лишається заспівати нашої пісеньки,- захоплено скрикнув Генрі і затяг «Попліч, спинами до щогли».

- Це все чудово, сер,- перебив його після першого куплета капітан Тріфзен, блимаючи очима й пересмикуючи плечима в лад пісні.- Та вітер стихає, сер. Знову штиль. А без вітру як ми виберемося з затоки Хучітан? «Долорес» не пошкоджено. Вона лише спинилася на деякий час. Котрийсь із матросів пірне, розплутає гвинт, і тоді вона впіймає нас, скоро тільки захоче.

- Але тут до берега не дуже далеко,- зауважив Генрі, прикидаючи на око відстань і звертаючись до Енріко: - Що там є і хто там мешкає, сеньйоре Солано? Індіяни-майя чи плантатори?

- Є і плантатори, і майя,- відповів Енріко.- Та я добре знаю цю місцевість. Коли на шхуні нам щось загрожує, то на березі ми будемо в безпеці. Ми дістанемо там і коней із сідлами, й харчів. Туди далі - Кордільєри. Чого нам ще треба?

- А Леонсія? - стурбовано запитав Френк.

- Вона виросла в сідлі, і мало хто з американців витримає верхи стільки, як вона,- відповів Енріко.- І, з вашого дозволу, тільки-но ми побачимо «Долорес», як відразу спустимо великого човна.

- Добре, капітане, добре,- заспокоював Генрі метиса-шкіпера, що стояв з ними на березі і начебто страшенно не хотів прощатись і вертатися до «Анджеліки», яка за півмилі від берега непорушно застигла на тихій воді затоки Хучітан.

- Це те, що зветься збочити з курсу,- пояснив Френк.- Гарний вислів - «збочити з курсу». А ще коли бачиш, що це саме в той бік, куди треба.

- Якщо не вдасться,- заперечив капітан Тріфзен,- тоді це звуть зовсім інакше і досить неприємно: катастрофа.

- Якраз це й спіткало «Долорес», коли ми заплутали її гвинта,- засміявся Генрі.- А ми навіть не знаємо, що означає катастрофа, ми звемо нашу пригоду збоченням з курсу. На доказ того, що ми впевнені в цьому, ми залишаємо з вами двох синів сеньйора Солано. Альварадо й Мартінес знають цю протоку, як свої п’ять пальців. Вони виведуть вас звідси, тільки-но подме вітер. Начальник поліції вами не цікавиться. Він хоче впіймати нас, і коли ми поїдемо в гори, він кинеться навздогінці з усім своїм людом.

- Хіба ж ви самі не розумієте? - додав Френк.- «Анджеліка» потрапила в пастку. Коли ми залишимось на ній, начальник поліції захопить і нас, і «Анджеліку». А ми збочимо з курсу, тікаючи в гори. Він кинеться за нами, й «Анджеліка» тим часом утече. Нас же він, звісно, не спіймає.

- А коли я втрачу шхуну? - не здавався смаглявий шкіпер, сівши на каміння.- Якщо вона розіб’ється? Ви ж бо знаєте, що проходи тут дуже небезпечні.

- Тоді вам заплатять за неї, як я й раніш казав,- промовив Френк, починаючи втрачати терпець.

- А скільки в мене ще буде витрат...

Френк витяг блокнота й олівця і, написавши кілька слів, передав папірця шкіперові.

- Віддасте це сеньйорові Мельхіорові Гонсалесу в Бокас-дель-Торо. І одержите тисячу доларів. Він банкір, мій агент, і за все вам заплатить.

Капітан Тріфзен недовірливо глянув на папірця.

- Не бійтеся, він має чим заплатити,- сказав Генрі.

- Воно-то так, сер. Я знаю, сер, що містер Френк Морган відомий багач. Та скільки в нього грошей? Чи є хоч стільки, як у мене? Я маю «Анджеліку», і за неї я не винен жодного песо. Я купив дві незабудовані ділянки в місті Колоні. І до того ж у мене є чотири ділянки в Велені, над самим морем. І я стану заможною людиною, коли Об’єднана фруктова компанія почне будувати там склади...

- Скільки лишив тобі батько, Френку? - спитав Генрі, щоб піддрочити шкіпера.- Рахуючи цілими?

Френк знизав плечима і відповів, не називаючи докладної цифри:

- Більше, ніж у мене пальців на руках і ногах.

- Доларів, сер? - поцікавився капітан.

Генрі похитав головою.

- Тисяч доларів, сер?

Генрі знову похитав головою.

- Мільйонів, сер?

- Ось тепер ви вгадали,- відповів Генрі.- Містер Френк Морган має досить коштів, що купити майже всю Панаму, не рахуючи каналу.

Все ще не переконаний, шкіпер глянув на Енріко Солано.

- Він цілком пристойний джентльмен,- додав зі свого боку Енріко.- Я знаю. Я дістав на його чек у сеньйора Мельхіора Гонсалеса у Бокас-дель-Торо тисячу песо. Вони в тій торбі.

Енріко показав головою туди, де Леонсія, сидячи на клунках, задля розваги закладала набої у вінчестер. Торба, що її давно запримітив шкіпер, лежала у неї біля ніг.

- Я не люблю подорожувати без грошей,- мовби соромлячись, пояснив Френк своїм приятелям.- Ніколи