Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

«Його застукали на пасторовій землі»,- сказав Годсон.

Сер Пітт, аж тремтячи з люті, заприсягнувся, що коли спіймає в браконьєрстві небожів на своїй землі, то неодмінно запроторить їх на каторгу. А ще зауважив:

«Я продав право виставляти кандидатів на парафію, Годсоне, тепер ніхто з тих виплодків її не дістане».

Містер Годсон погодився, що баронет зробив цілком слушно. І з цього я збагнула, що вони з Б’ютом ворогують між собою, як часто буває між братами, та й сестрами також. Пам’ятаєш сестер Скречлі в Чізвіку, як вони билися й сварились, або Мері Бокс, що весь час штурхала Луїзу?

Їдучи, ми побачили двох хлопчаків, що збирали хмиз у парку. Сер Пітт звелів Годсонові злізти з карети й вигнати їх батогом.

«Відшмагай їх як слід, Годсоне! - заревів баронет,- витруси з них душу й приведи їх потім до мене. Їй-богу, я віддам негідників до суду!»

Ми почули, як батіг Годсона загуляв по спинах нещасних дітлахів, що верещали, мов недорізані поросята, а сер Пітт, переконавшись, що порушники спіймані, під’їхав до парадних дверей.

Назустріч нам вийшла вся челядь і…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На цих словах, люба моя, мене перебив учора ввечері страшний стукіт у двері. І як ти гадаєш, хто то був? Сер Пітт у нічному ковпаку й халаті. Ну й проява! Я відсахнулася, побачивши такого відвідувача, а він підійшов до столу, схопив свічку і сказав:

«У нас не світять після одинадцятої, міс Бекі. Роздягайтесь тепер навпомацки, зухвале дівчисько (отак і сказав мені!), і коли не хочете, щоб я кожного вечора приходив відбирати у вас свічку, то затямте собі: лягайте спати об одинадцятій!»

На цьому слові він разом з дворецьким Гороксом, регочучи, вийшли. Будь певна, що надалі я не заохочуватиму їх до таких відвідин. Пізно ввечері на подвір’ї спустили з ланцюга двох страшних собак, які цілу ніч гавкали й вили до місяця.

«Я зву цього собаку Гризуном,- сказав мені сер Пітт,- бо він загриз одного чоловіка, а міг би впоратись і з бугаєм. Йог матір я колись звав Флорою, а тепер - Гавророю, вона вже не має чим кусати, тільки гавкає: гав-гав!»

Перед будинком сера Пітта - страхітливо негарною, старомодною цегляною спорудою з високими димарями і фронтонами в стилі королеви Бесс - пролягає довга тераса, прикрашена з обох боків родинними голубом і гадюкою, а з неї двері ведуть просто до великої зали. Ох, якби ти її побачила! Та зала така велетенська і така понура, як зала в Удольфському замку, 83 що ним ми так захоплювалися. Камін у ній такий, що туди вмістилося б пів школи міс Пінкертон, і з такими великими гратками, що на них, при потребі, можна було б спекти цілого вола. Стіни зали обвішані хтозна-скількома поколіннями Кроулі: і з бородами та в жабо, і з височезними перуками та в черевиках із закрученими носами, і в довгих рівних корсетах та в сукнях, таких негнучких, мов вежі, і з довгими кучерями, і - уяви собі, люба! - здається, зовсім без корсетів. В одному кінці зали темніють широкі сходи з чорного дуба, такі понурі й непривітні, як звичайно бувають сходи в старих замках, а обабіч від них - високі двері з прибитими вгорі оленячими головами; вони ведуть до більярдної, до бібліотеки, до великого жовтого салону й до віталень. На другому поверсі, здається мені, є ще десь зо два десятки спалень, і в одній з них стоїть ліжко, де спала королева Єлизавета. Сьогодні вранці мої вихованки показували мені всі ці пишні покої. Ясна річ, що жодному з них не додають затишку вічно зачинені віконниці, а коли ми впускали туди трохи світла, я щоразу боялася, що зненацька в котромусь побачу примару. Наша класна кімната міститься на другому поверсі; з неї одні двері ведуть до моєї спальні, а другі - до спальні моїх учениць, далі йдуть покої містера Пітта, чи містера Кроулі і покої Родона Кроулі він офіцер, як і дехто, й перебуває тепер у своєму полку. Кімнат тут, запевняю тебе, повно, в будинку можна було б розмістити всіх мешканців Рассел-сквер і ще б лишилося місце. Через півгодини після нашого приїзду задзвонив великий дзвоник на обід, і я спустилася вниз із своїми вихованками,- худенькими непоказними дівчатками років десяти й восьми. Я була в твоїй чудовій мусліновій сукні (через яку мене так образила та погана Піннер, коли ти подарувала її мені), бо я тут житиму на правах члена родини, за винятком тих днів, як приходитимуть гості: тоді я обідатиму нагорі із своїми ученицями.

Отож задзвонив дзвоник, і ми всі зібралися в маленькій вітальні, де звичайно просиджує леді Кроулі, друга дружина сера Пітта і мати моїх учениць. Вона дочка торговця залізними товарами, і вважалося, що вона вигідно вийшла заміж. Видно, що колись вона була вродлива. І очі в неї вічно сльозяться, наче вона оплакує свою втрачену вроду, бо тепер вона зів’яла, схудла, згорблена і, мабуть, не вміє постояти за себе. Її пасинок, містер Кроулі, теж був у вітальні, вбраний, мов на парад, набундючений і поважний, мов власник похоронної контори. Це блідий, худий, негарний мовчун з тонкими ногами й запалими грудьми. Бакени в нього кольору сіна, а чуб - кольору соломи. На вроду він - викапана мати, покійна леді Грізельда з шляхетного роду Бінкі, портрет якої висить над каміном.

«Це нова гувернантка, містере Кроулі,- сказала леді Кроулі, підходячи до мене й беручи мене за руку,- міс Шарп».

«Ага»,- мовив той, стріпнув головою і знову втупився в свою брошуру.

«Думаю, ви будете ласкаві до моїх дітей»,- сказала леді Кроулі, глянувши на мене почервонілими, повними сліз очима.

«Певне, що буде, мамо»,- втрутилася старша дівчинка, і я побачила відразу, що цієї жінки мені боятися нічого.

«Обід подано, міледі!» - оголосив дворецький в чорному фраку й такому величезному білому жабо, що здавалося, ніби це один із тих плоєних комірів часів королеви Єлизавети, які зображені на портретах у