Микола Володимирович Томенко - Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко

рідної води до мене. Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою лину до тебе на тихії води, на ясні зорі, несу собі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе. Свята моя, незабутня, вічна! Поклич.

Довженко 0. Зачарована Десна. Україна в огні. Щоденник. — К., 1995. - С 500—501.

Михайло Старицький (1840—1904), відомий український письменник, театральний і культурний діяч Монологи про кохання (Уривок) II Не захвати солодкого зомління, Не пестощів пекучая жага З'ясують нам ті чарівні боління, Які любов у серця вимага. Кохання — спів, зальот душі — не тіла, Зоря з-за хмар, веселка дощова; Вона ростить у нас незримі крила І до країн незнаних порива. Душа у нас болить від самотини, Рвучися все з земних важких заліз, Вона жада поради і дружини, Жада розкош в багатті спільних сліз… Зі мною ти, моя красо-богине, — Що мовити? Душа у нас одна — І цілий мир в очу твоєму гине, І світ новий, баєчний вирина… О люба ніч! Ти появляєш мрії Й невиразні краси в зористій млі… Як чарівно ген промені блідії Мереживом срібляться по землі! В обіймища сплелись сутінів зграї, Отрутою пашать нічні квітки, І шепотять про втіхи в темнім гаї До місяця закохані мавки… Все повно чар і виростає з міри, Минулеє з прийдешнім ізлилось; Душа зорить в дитиннім сяйві віри, Бажається незбутнього чогось… Зріднили нас незмислені хвилини І захвати розкошів неземних; Вчуваються і пісні янголині, І тихий дзвін струн легких, золотих. Моя красо! Моє святе кохання, З тобою я зіллю своє буття — Тобі віддам усі свої бажання, В тобі знайду весь світ, всі почуття!

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 128—129.

Олена Пчілка (Ольга Косач, (1849—1930), українська письменниця. Кохані речі «Яка ти хороша! Як гожая весна! Як квітка чудесна, як зірка небесна! Як місячний промінь, як божеє сонце! Поглянь же на мене, як ранок в віконце! Заглянь в мою душу, що повна тобою; Ти світ мені цілий скрасила собою. Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно! На світі ніхто не любив ще так вірно! Тобі ж я не зраджу до суду, довіку!» Невже ж завдавати брехню чоловіку? Не слухать речей отих чулих, гарячих? Не чути в їх струн щирозлотих, молячих? Ба! Чом би не слухать той гомін мов з неба Та вірити тілько клятьбам тим не треба!…

Чари кохання: Любовна лірика українських поетів XIX — початку XX ст. — К., 1985. - С. 140.

(Лариса Косач, (1871—1913), визначна українська поетеса, громадська діячка. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе; Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає.