Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Щезник упустив захеканого в двір.
— Як зламаєш хвіртку, то полагодиш?
— Ні, — чесно зізнався Рекс, по сільському званий Кучмиком.
— Ну, Реку, дожили ми до весни? — Щезник почухав кудланя за вухом.
— Мені б на зуб щось кинути… — мрійно підсьорбнув слину Рекс.
Закумкав у хаті телефон. Кого зраночку пробиває на спілкування?
— Вас турбують з офісу Лілії Іванівни Крутої.
Ви маєте реєстраційне свідоцтво і ліцензію на діяльність цілителя під номером…
— Маю. Даруйте, з якого офісу?
— Відомого підприємця й мецената Лілії Крутої.
Торговельна марка «Крутая», популярні лікеро-горілчані вироби «Горілка Крутая», «Тернівка Крутая», «Бальзам аматорський Крутий»…
Щезник згадав: якийсь час з телевізора й газет не злазила підприємиця на таке прізвище. Її сорокаградусний крам потіснив класику на горілчаних полицях навіть тут, у селі. «Крутая» грамотно будувала входження в завізний уже український ринок — гірка продавалася за демпінговими цінами, була прийнятна на смак, гарно дизайнована, впадала в око назвою, підкріплювалася чи не щоденним бомбуванням: «Крутіше буває лише «Крутая»! «Бравісімо, «Крутая», крутісімо, браво!», «Круто сядеш — круто вип’єш!», «Від усього «Крутого» немає болю головного!», «Круті хлопці п’ють «Крутую» й крутішають», «Круті дівчата «Крутої» не п’ють, а люблять крутих хлопців, які п’ють лише «Крутую»!», «Круто, браття, круто, круто, браття, жить, з пляшкою «Крутої» не доводиться тужить!»
Згадав і новопосталу горілчану королеву, розпіарену, як кінозірка: чорнява, циганкувата, у крислатому, з верейку, небаченому капелюсі з хутряною облямівкою і такій самій шубі до п’ят.
Ньюкра розводилася про добро й справедливість, про своє сирітське дитинство, показувала телекамерам провінційний сиротинець, який утримувала власним коштом — від вітамінних харчів діткам до ремонту приміщення. «Спасибі, мамо Лілю! Приїжджайте ще!» — скандували хором сирітки на тлі нової гральної кімнати з телевізором.
«Добре, що вже й нові розуміють, що ділитися треба, це вигідно й перспективно для бізнесу», — дотично думалося тоді Щезникові.
— То який стосунок я маю до вашої Крутої?
— Лілія Іванівна має до вас ділову пропозицію.
Чи не могли б ви приїхати на переговори до нашого офісу?
— Прощавайте. І не турбуйте більше.
Синхронно мобільник Командо, який зупинив авто, щоб купити букетик пролісків, заграв Інвенцію та фуґу Баха, що їх встановила Зірка замість «Атас» у виконанні «Любе». Почувся незнайомий, готовий захлинутися голос.
— Це Олійник Василь, ти… ви мене пам’ятаєте?
— Чоловік Лідії Олійник?
— Колишній. Слава Богу, впізнав, а то я думаю, не впізнає, а тут таке діло…
— Чого б це я тебе забув. Ти мені ще збирався риболовлю показати, де жерех бере, як порося.
Як ся маєш, старий друже? Спадкоємцем ще не розжився, як збирався?
— Не про це… слухай, не знаю, як і сказати…
— Ротом кажи.
— Ти зараз де?
— На роботі, — Командо зрушив з місця.
— Виручай мене, брате, бо ґиґну. Я мерців боюся ще змалечку. А вона — там…
— Ти де?
— У Лідки вдома.
— Тобто?
— Та чорти занесли, а тут таке діло… Пам’ятаєш, як їхати? Виручай, брате, більше нікому…
Прошу тебе… Я тобі кіньми одроблю.
Темний джип припарканився біля колишньої оселі Лідії Олійник у передмісті Києва. Командо виліз, постукав у знайому хвіртку, діткнув її.
Хвіртка відхилилася. На звук не озвався собака, тільки пустка буди та товстий дріт через двір.
Командо роззирнувся. Занапащенням війнуло з колишнього чепуристого обійстя. Не мукав хлів, не рохкав саж, не греблися кури. Пройшов мощеною стежкою до будинку, на веранді піддалися незамкнені двері. — Є хтось? — гукнув Командо.
— Слава Богу, ти приїхав! — вихопився з кімнати Василь Олійник, колишній чоловік колишньої господині. — З живих тільки я.
Василь нервово курив «приму», припалюючи цигарки одну від одної.
— Вона — там, — показав на кухню. — Іди сам.
Я боюся.
На кухні, сяк-так прибраній, з немитим посудом на столі, недоїденим борщем у мисці, сиділа мати Лідії — баба Надя. Радше — напівлежала боком, спершись спиною на стіну, рукою на стіл, неприродно простягнувши одну ногу, зігнувши другу. Неначе намірялася підвестися, та щось їй завадило. Схоже — нагла смерть. У цьому не треба було й переконуватися, бо живі люди так не сидять і так не дивляться. Слухавка з апарата, що стояв на кухонному столі, лежала поруч, випала з руки.
— Міліцію викликав? — гукнув Командо.
— Я тебе викликав.
— Мудро. В хаті ти, я і труп. Вернісаж.
— А ти хотів, щоб я тут був сам один з… трупом?
— Набирай міліцію, «швидка», схоже, не потрібна. Що тут сталося?
Олійник глянув на телефон поряд з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова», після закриття браузера.