Франтішек Флос - Мисливці за орхідеями, Франтішек Флос

class="book">Дієго, який супроводжував мисливців, був у них за гучка й носив упольовану дичину, несподівано покликав усіх до себе й показав на нору, сховану в молодому порості. Обережно підійшовши, мисливці побачили в норі чорного звірка з білими смугами від голови аж до самого хвоста. Звірок спокійно спав, зануривши в шерсть свою вузьку довгу морду.

— Це ж мурахоїд, — шепнув дядечко Франтішек і тихенько відійшов убік разом з усіма. — Не чіпайте його — цей ласун надто смердючий. Побажаємо йому всього найкращого й приємних снів

Єнік хотів був розбудити мурахоїда, але дядечко не дозволив.

— Облиш. Ось коли ми зустрінемо тапіра, то обов'язково застрелимо його, — пообіцяв він хлопцеві. — Панцерники, яких ми тут, мабуть, теж побачимо, та мурахоїди не годяться до їжі. Недавно повз наш табір бігло стадо пекарі — на м'якому грунті залишилися відбитки їхніх ніг. От коли б нам пощастило їх зустріти, то можна було б улаштувати справжній банкет.

Потім дядечко Франтішек пояснив цікавому Єнікові, який вигляд мають пекарі: це досить жваві тварини, схожі на кабанів, тільки трохи вищі на зріст.

Лготка, не дочекавшись стрільців, почала полювати на власний страх і риск. У траві зненацька пролунав писк — так пищить Дикий кролик, коли на нього нападе лисиця, — і тієї ж хвилини прибігла Лготка. В пащі вона тримала звірятко, схоже на морську свинку й геть обросле щетинястою шерстю.

— Пхе, що це ти принесла? — вичитав їй Єнік. — Ану, зараз же кинь!

Лготка у відповідь лише радісно закрутила хвостом, проте здобич не кинула.

— Та це ж агуті, — мовив дядечко. — Навіщо ж його кидати? Він схожий на нашого зайця. Віддай його Дієго й ти скуштуєш чудового м'яса. Якщо нам пощастить спіймати таке звірятко живим, то візьмемо його з собою. Воно дуже ласкаве, і приручити його зовсім легко.

Єнік стрімголов кинувся разом із Лготкою до того місця, де вона впіймала агуті, — Дієго називав його «цупол», — але запізнився: звірятка вже розбіглися й поховалися в заростях.

Дієго засміявся, побачивши, як засмутився Єнік, і пообіцяв, що завтра принесе йому цих агуті скільки завгодно: їх за іграшки ловлять сильцями, так само як і ховрашків.

Мисливці вже поверталися до табору, коли раптом Дієго, який допомагав їм нести здобич, відскочив убік, кинувши свою ношу.

— Отові! — з жахом крикнув хлопець і озирнувся, шукаючи гілляку або яку іншу зброю.

Дядечко Франтішек миттю зірвав з плеча рушницю й підбіг до переляканого індіанця, який показував на траву. Гримнув постріл, але дядечко і хлопець ще довго стояли непорушно. Лише коли розвіявся дим, Франтішек ступив уперед кілька кроків і довгою палицею тричі вдарив по траві.

— Ходіть ближче, не бійтеся, тепер уже ніхто вас не вкусить! — сказав він.

Всі підбігли до них і з цікавістю розглядали огидне, перебите навпіл тіло змії.

— Ця змія зветься отові. Вона така ж небезпечна, як і гримуча змія, ба навіть ще небезпечніша, бо нападає на свою жертву зненацька, а отрута її діє надзвичайно швидко.

Дядечко Франтішек, здається, знав буквально про все, що тільки росло, літало, плавало, повзало або стрибало.

— Погляньте, його перебило шротом навпіл, а він усе ще сіпає головою!

— Бережіться цієї негіді! Отові — страшніший за найлютішого хижака!

Отові добили гіллякою, й наші друзі швидко рушили далі, бо комарі ставали чимраз нестерпніші. Мисливці поспішали до таборового багаття, щоб нарешті спекатися цієї погані. Лісоруби знали, гілля яких кущів дає багато диму. Вони цілими оберемками кидали те гілля на вогонь і таким робом досить швидко здихалися кровожерних нападників.

Ви, певно, уявляєте собі, з якою радістю зустрів Хосе мисливців і їхню здобич. Те, що він не варив сьогодні, треба було закоптити: інакше в жарких країнах зберегти м'ясо неможливо — воно псується наступного ж дня. Тому дядечко Франтішек, як правило, не дозволяв забивати дичини більше, ніж це потрібно на один день. І все ж таки другого дня вранці він сам показав Єнікові птаха з червоно-золотавим пір'ям.

— Цей карпінтеро пасуватиме до твого куруку, — тихо прошептав він. — Карпінтеро — тутешній різновид дятла. Бачиш, яке в нього гарне забарвлення! Тільки гарненько цілься, щоб не схибив!

Єнік вистрелив, і гарний птах упав додолу, немов палаюча ракета.

— Тепер у мене є подарунок для тата й для мами! Лишається тільки підстрелити що-небудь для Терезки… — застрибав хлопчина з радощів.

— Вибирати тут є з чого! — заспокоїв його дядечко Франтішек. — Ти ще побачиш безліч гарних папуг і туканів з величезними дзьобами.

Того ж дня Єнік познайомився іще з однією дивною твариною. Дієго покликав його подивитися на лінивця. Єнік часто чув про цього незвичайного звіра, але не йняв віри, що тварина справді заслужила таке ім'я. А тут він переконався, що це саме так. Лінивець висів на дереві нерухомо, наче мертвий. Міцними пазурами він ухопився за гілляку й, очевидно, спав. Дієго засміявся й потицяв у нього палицею — байдуже: лінивець навіть не ворухнувся. Тоді Єнік потрусив гілляку, на якій висів звір, але теж марно.

— Він, мабуть, здох! — сказав Єнік.

— Та де там! — засміявся Дієго. — Він живий, тільки не хоче ворушитися! Та зараз я допоможу йому злізти, стривай!

За мить Дієго зіскочив з дерева, застромив за пояса сокирку й знову видряпався нагору. Єнік зрозумів, що Дієго хоче підрубати гілляку, на якій повис лінивець, і з нетерпінням чекав, що буде далі. Лінивець тим часом не виявляв ніякісіньких ознак життя. Навіть удари сокири, здавалося, не розбудили його. Лише коли гілляка затріщала й почала хилитися долі, звір міцніше припав до неї і — бебех! — гепнув разом з гілкою в кущі, заскигливши, немов дитина спросонку.

Єнік підбіг ближче й з усіх боків роздивився звіра, вкритого шорсткою шерстю. В лінивця була коротка волохата морда й дужі лапи, озброєні довгими гострими пазурами. Дивовижний звір — напрочуд незграбний та непорушний!