Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

— Що з тобою? — запитав Іван Федорович.

Надія Юріївна обернулася спиною до чоловіка і сина — при цьому вона завела руку назад, обмацуючи щось, — Іван Федорович і Діма помітили, як на білій блузці з-під її пальців текла кров.

— Тебе поранено? — підхопився Іван Федорович.

— Мамо!.. — Діма також став на рівні.

— Ой!.. — проказала ще раз Надія Юріївна, піднесла пальці до очей і, завваживши кров, повільно опустилася обличчям на стіл. — Що це, Ваню? — запитала.

Іван Федорович уже стояв біля неї, розглядав пляму на блузці. Відтак обернувся в бік саду, подивився у темряву.

— Що це, Ваню?.. — повторила Надія Юріївна.

— Спокійно, — сказав Іван Федорович й одразу ж, відповідаючи на запитання дружини, признався: — Сам не знаю, що це.

Обернувся до дверей, що вели у кімнату, гукнув:

— Грушо!

Груша з’явилася негайно.

— Бинт! — сказав він. — І йод! І зараз же зателефонуй у “Швидку допомогу”!

— Що сталося? — запитала Груша, завваживши Надію Юріївну, котра схилялася над столом.

— Бинт негайно! — крикнув їй Іван Федорович.

За хвилину бинт і склянка з йодом були в його руках. Груша гайнула до телефону. Іван Федорович і Діма відвели Надію Юріївну до кімнати і тут поклали на диван.

— Це небезпечно? — запитала Надія Юріївна.

“Швидка” мусить прибути з Москви, від Москви до дачного селища сорок кілометрів, прикидав Іван Федорович. Лікарі приїдуть не раніше, ніж через півгодини.

— Боляче? — запитав дружину.

— Боляче, — відповіла Надія Юріївна.

— Потерпи, — сказав Іван Федорович.

А Діма запитав, як допіру запитувала Надія Юріївна:

— Що це?

“Поранення, — думав Іван Федорович, — кульове. Очевидно, з малокаліберки. Розвелося цих мисливців — уночі і то немає спокою… А дружина молодець — не рюмсає, не учиняє істерику”. Проте Надія Юріївна мовила роздратовано:

— Ти можеш відповісти синові?..

Іван Федорович сказав Дімці:

— Марш звідсіля, тут тобі не місце!

Оголив ранку трохи нижче білих ґудзиків ліфчика, помастив довкола йодом. Надія Юріївна знову заойкала.

— Терпи, — сказав Іван Федорович і заходився накладати на рану бинт.

Дімка стояв у дверях кімнати і витріщався. Іван Федорович зиркнув на нього, однак промовчав. Увійшла Груша.

— Скоро приїдуть, — сказала вона. — Дайте-но я, — узяла котушку бинта з рук Івана Федоровича.

“Швидка” приїхала не через півгодини і навіть не через годину — майже через дві години. На обурене запитання Івана Федоровича лікар — “Ольга Яківна”, — відрекомендувалась вона, як тільки увійшла до кімнати, — відповіла:

— Ви у нас не одні. Машини були у розгоні.

Тої ж миті обернулась до хворої:

— Що у вас?

Через п’ять хвилин з-під білої шовковистої шкіри Надії Юріївни було вийнято шротинку.

— От і все! — сказала Ольга Яківна. — Звичайнісінька шротинка. Однак вам пощастило, — усміхнулася до Надії Юріївни, — стріляли, певно, здалеку, шріт був при кінці льоту. Могло бути гірше.

— Негідники!.. — вилаявся Іван Федорович на адресу мисливців.

— Так, — підхопила Ольга Яківна, — стільки нещасних випадків!..

Ранку було прочищено, заклеєно. Надії Юріївні увели кубик протиправцевої цілющої сироватки.

— Не хвилюйтесь, не турбуйтесь, — проказувала на прощання Ольга Яківна. — Через три дні як рукою зніме.

Іван Федорович дякував Ользі Яківні. Надія Юріївна також дякувала. Діма дякував, Груша дякувала. А коли дорослі рушили проводжати лікаря до машини і Надія Юріївна також вийшла, Дімка згріб шротинку, що лежала на білому бинті, і поклав її до кишені.

Таким був початок найвизначнішої події, що приголомшила землян у останній чверті двадцять першого століття.

Надалі події розвивалися певний час приховано, нічого не обіцяючи, не хвилюючи оточуючих, а тим паче людство.

Ранка на спині Надії Юріївни загоїлася. Після неї справді залишилася цяточка, як і передрікала Ольга Яківна, рубчик. У родині Фастових перестали обговорювати пригоду зі шротинкою. Тим більше, що остання того ж вечора зникла — так принаймні вирішили дорослі.

— Надю, — запитав тоді Іван Федорович, — тут була шротинка, де вона?

— Чи до цього мені, Ваню!.. — з досадою відповіла Надія Юріївна. — Очі б мої не дивилися!

Дімку ще від машини одіслали спати, шротинку не шукали — все одно не визначиш, з якої вона рушниці, не знайдеш мисливців. Засинаючи, Іван Федорович звернув було увагу на деталь: ніякого пострілу, коли пили чай, він не чув. Слід було запитати у Дімки, чи він не чув. Однак це запитання Іван Федорович приспав, і на тому все й скінчилося.

У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.

І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.

— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?

— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.

— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.

— Апетит хороший.

— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.

Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?

— Ходімо в театр, — запропонувала Марія Георгіївна. — У мене два квитки. Один… — тихенько зітхнула, — зайвий.

Надія Юріївна погодилася.

П’єсу вона дивилася неуважно, мало звертала уваги на довірчий шепіт подруги у антракті — плітки. Здається, шкодувала, що пішла, краще було б посидіти вдома.

— Ти якась дивна, — відзначила Марія Георгіївна, — без вогнику. Що у тебе в роті?

— Ґудзик…

— Ану покажи.

Надія Юріївна виплюнула у кулак ґудзик, показала подрузі. Ґудзик був жерстяний, давній, добре-таки обсмоктаний.

— Що