Михайло Миколайович Грешнов - Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов

Артем не приїжджав. На буровій усували аварію.

На третій день після події біля джерела — на десятий перебування у Тарханівці — Юрій вийшов з дому у другій половині дня. Погода була така ж сама, ясна; безхмарне небо світилося шовковою синню. У зеніті кружляли беркути.

Юрій пішов не через ліс, а стежкою на городи.

— Чому довго не приходив? — запитав Бубей.

— Прихворів, — сказав Юрій.

— Посидь, — сказав дід.

І рушив лише йому помітною стежкою у глиб городу. Юрій залишився біля куреня. Вовчок лежав віддалік.

— Вовчок! — покликав Юрій.

Пес не ворухнувся, не підійшов.

— За віщо ти на мене так? — запитав Юрій і розсміявся: що це він — собаку припрошує.

Повернувся Бубей. Виклав з кишені десяток огірків.

— Перші.

Їв і розмовляв Юрій мало. Видно було, що його заполонила якась думка.

— Про що ти, хлопче? — запитав Бубей.

— Дай мені, діду, рушницю. До вечора, — попросив Юрій.

— Навіщо?

— До лісу піду.

— Сезон не мисливський, — сказав дід.

— Та я так… — невизначено сказав Юрій. — Для виду.

— Якщо так, візьми. Ні лисиць, ні зайців не стріляй, оштрафують.

— Гаразд, — пообіцяв Юрій і взяв рушницю.

Проминув городи, звернув на гору, до джерела.

— Куди? — крикнув дід від куреня.

Юрій махнув рукою.

Якийсь час він блукав довкола джерела без особливих намірів. Рушниця висіла на плечі, він забув про неї. Але це тільки здавалося, що він забув. Думка працювала у голові і остаточно сказала “так”, коли Юрій завважив на верхівці сосни беркута. Птах відпочивав, зрідка чепурився, пригладжуючи дзьобом пір’я. Юрій підстрелив беркута — перебив крило. Довго нишпорив у кущах, поки не знайшов птаха, а коли знайшов, накинув на нього піджак, вибрався з гущавини на галяву.

Це була знайома галява з джерелом Непийвода. Юрій з підбитим птахом у руках присів на камінь. Замислився.

Після заходу сонця він не повернувся до багаття. На ніч не прийшов додому.

Не повернувся вранці і на обід наступного дня. Увечері оголосили розшук зниклого студента.

Докотилася тривожна звістка і до Бубея. Він узяв Вовчка і рушив до джерела. Тут, біля води, він побачив рушницю і одяг Юрія. Піджак лежав осторонь неушкоджений. Штани, сорочка студента перетворилися на купу ганчір’я, мовби хтось зумисне шматував тканину на стрічки, смуги. Тут же валялися два-три пера беркута.

Рушницю і одяг Бубей відніс у сільраду.

Юрія знайшли наприкінці третього дня. Знайшов Вовчок під скелею, у непролазній хащі, куди привів людей. Кущі були понівечені, зім’яті, ніби Юрій вилежувався на них або впав з висоти. Руки, ноги студента були поломані, сам він був непритомний.

Дорогою до лікарні марив:

— Яке сонце… Простір! І небо глибоке, синє…

Коли його клали на операційний стіл, у нього незручно підвернулася рука. Юрій зронив ще одне слово:

— Крило-о!..

Вечір згустився до темряви, і лише за деревами саду, за лісом, маковіла, гаснучи, оранжева зоря. Коли ж на веранді запалили світло, зоря зникла, сходинки веранди потонули у мороці, ніби в океанській глибині, де невиразно, як водорості, бовваніли гілки яблунь. Зате стіл, застелений скатертиною, сліпучо спалахнув, чайні чашки, ваза з варенням заблищали, як пригорща самоцвітів.

— Завжди так, — сказала Надія Юріївна. — Увімкнеш світло — і робиться затишно і весело. Чудово, Ваню!..

Іван Федорович мовчки вмощувався за столом. Експресія у словах дружини його мало зачіпала. Йому хотілося свіжого гарячого чаю. День, як завше, видався багатослівний і клопітний: розпочиналася іспитова сесія, консультації, колоквіуми. Усе це втомлювало його, Фастова, доцента кафедри біохімії. Під вечір Іван Федорович ледве тримався на ногах. А тут ще поїздка на дачу — поки дістанешся, тільки й бажань, що попоїсти і відпочити.

— Дімо! — погукала тим часом Надія Юріївна. — До чаю!

Груша, хатня робітниця Фастових, внесла самовар, поставила на середину столу. Фастови пили чай по-російськи: з самовара, з блюдець. Це не було купецькою звичкою — мода. Самовари були на усіх околишніх дачах, пасти задніх Фастовим не хотілося.

— Спасибі, Грушо, — сказала Надія Юріївна.

Увійшов дев’ятирічний Діма. Кишені його штанів підозріло відстовбурчувалися.

— Знову яблука? — запитала Надія Юріївна. — Скільки разів сказано — не їж зелені!

Діма поморгав оченятами, примостився поруч з батьком.

Надія Юріївна заходилася розливати чай.

— Як там Світлана Петрівна? — запитувала у чоловіка. — Марія Георгіївна повернулася з відпустки?

Цікавилася вона дружинами співробітників Івана Федоровича. Світлана Петрівна до всього її далека родичка, а до Марії Георгіївни у неї інтерес особливий: Марія Георгіївна мусить повернутися з довготривалої поїздки до Фінляндії.

— Марія Георгіївна повернулася, — відповів Іван Федорович.

— От кому щастя! — сказала Надія Юріївна. — Привезла, либонь…

Як і кожна жінка, Надія Юріївна була небайдужа до убрання.

Іван Федорович знав уподобання дружини, звик до подібних запитань, отож пустив її слова повз вуха.

Настала пауза, тиша, яку порушувало тільки голосне присьорбування: Діма з очевидним задоволенням попивав з блюдечка чай.

— Дімо!.. — сказала Надія Юріївна і суворо глипнула на сина.

Той облишив пити, підлив з чашки у блюдце. Надія Юріївна повернулася до чоловіка, щоб продовжити розпитування, і голосно зойкнула:

— Ой!..

Іван Федорович і Діма одірвалися від чаю, звели на неї очі. Обличчя Надії Юріївни перекривилося, зубами вона прикусила губу від болю, повільно розверталася боком, щоб глянути чи то у сад, чи то на щось невідоме позад себе.