Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

не зверне з свого шляху. Його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.

З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховались у хмарі куряви.

Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості.

Доктор упав. Від шаленого бігу в нього перехопило подих. Двоє пеонів підхопили його під руки. Вони просувалися вперед, тягнучи за собою коней, рубаючи тесаками ліанові тенета, наче своїх смертельних ворогів.

На вільному місці знову повскакували в сідла і чимдуж подалися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов зі своїми людьми на берег. Втягнувши піроги в густе лозиння, він рушив йому одному відомою дорогою до ранчо поліцейського комісара Олів’єро.

Індіяни посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. Лісові жителі вгадували стежку інстинктивно. Вкрай напружуючи слух, ловили найменший шерех.

Вечірній ліс був сповнений таємничих звуків. Серед монотонного кумкання жаб зрідка чувся глухий рик ягуара. Ганкаур ішов першим, тримаючи в руках великого ножа, розрубував вузлуваті ліани, що перетинали дорогу, немов сіті велетенських павуків.

Ганкаур квапився. За наказом поліцейського комісара він мусив до заходу сонця з’явитися на його ранчо. Слово сеньйора Себастьяна Олів’єро було для Ганкаура священним законом. Жодного разу за багато років він не порушив його наказу. Серце вождя було сповнене до Себастьяна собачою відданістю й глухою ворожнечею. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За його таємним велінням він водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на Оріноко. Сеньйор Себастьян добре платив йому за все, але й вимагав сліпої покори.

Мало хто знав, що жорстоке плем’я апіака, очолене білим вождем, було слухняною зброєю в руках Чорного Себастьяна.

Індіяни безшумно пробиралися хащами. Рука Ганкаура міцно стискувала держак ножа. В цьому лісі його підстерігала подвійна небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені арекуна, зустріч з якими могла б скінчитись тільки кривавим побоїщем. Але Ганкаура жахало інше. Сеньйор поліцейський комісар повідомив його напередодні, що в цих лісах з’явились партизани. Вони виступали проти уряду, були добре озброєні і вміли орієнтуватися в сельві, як у себе вдома.

Ганкаур згадав слова Себастьяна: “Твоїм людям доведеться битися з білолицими дияволами. Я дам тобі справжню зброю”. Ганкаур відповів йому, що апіака не візьмуть зброї, яка робить грім. Вони воліють убивати своїх ворогів стрілами з отрутою кураре. “Нечутна смерть” краща за кулі.

Загін вийшов на галявину. Вечірні сутінки згладили обриси дерев. Галявина була довга і вузька, неначе пірога. Ганкаур мить постояв, прислухаючись до лісових звуків, і бігцем подався через відкриту місцину. Індіяни рушили за ним.

І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індіяни — за ним.

Важко дихаючи, вождь уп’явся очима в пітьму. Так, вони вскочили в пастку. Тепер уже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.

Ганкаур вужем поплазував назад. Індіяни теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.

Гримнув постріл. Індіянин зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипалися на людей Ганкаура. Індіяни завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.

Ганкаур побіг назад, низько пригнувши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину і повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.

Це були партизани доктора Коельо, “лісові лицарі”, запеклі вороги кривавого генерала Батіса.

Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.

Партизани впізнали страхітливого індіянського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами Верхнього Оріноко.

— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім’я.

Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.

— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.

Йому відповіли нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо підійшов до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтар.

— Ось він, сеньйоре Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індіянина, на якому тремтіло жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури і вийняв пістолет.

— П’єтро! Це ти, П’єтро? — спитав він.

Його голос пробудив у душі