Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

Цілий день тривога не давала спокою доктору Коельо. Маленький, неначе зовсім висушений турботами і важкими думками, він ходив по подвір’ю ранчо і, посіпуючи свою гостреньку борідку, беззвучно повторював дороге ім’я: “Моя Ернестіна… Моя люба дівчинка…”

В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готові скочити в сідла й кинутися назустріч ворогові.

Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Оріноко несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащів, обминаючи з заходу грандіозне Гвіанське нагір’я. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індіянських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджували зв’язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину. І, дивлячись на карту, доктор Коельо раптом подумав про те, що сили його друзів такі ж нездоланні, як і чарівна красуня землі їхньої — могутня Оріноко.

Він підняв голову і подивився у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, двоє вершників. Це син його Орнандо приніс радісну звістку. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.

Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо. Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.

Грюкнули двері — і на порозі з’явився Орнандо. Він важко дихав. Волосся вибилось у нього з-під крислатого капелюха.

— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на “Віргінію”, — сказав Орнандо, важко переводячи подих.

— Ну, то й що?.. І, власне, яку “Віргінію”? — спитав батько, повільно підводячись з-за столу. — Кажи, що з тобою, Орнандо? Ти білий як смерть.

— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його сомбреро закрили від Коельо змучене лице. — Я боюсь, що там…

— Звідки ти знаєш? — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона була на “Віргінії”?

Орнандо безсило впав на стілець. Відкинув праву ногу в рудому високому чоботі, густо вкритому порохом.

— Люди з селища Гаук’ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Йому не вистачало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів’єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило керування і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індіянами. Потім…

— Що потім? — на маленькому, висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було потім?

— “Віргінія” стояла до ранку біля берега, — зібравшись із думками, заговорив юнак. — До неї підійшла ланчія із Сан-Феліса…

— На якій пливуть росіяни? — швидко перебив його Коельо.

— Здається, той. На “Віргінії” почалась пожежа, і тоді росіяни відчалили й пішли проти течії. “Віргінії” більше нема. Вона згоріла…

Запала тиша, довга, гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б’ється в скло мошка. Хлопці, що грали в кості, весело сміялись.

“Моє Оріноко… Моя Ернестіна…” — раз по раз спливала в свідомості Коельо фраза. Він повторював її тупо, механічно, і цими короткими словами ніби маскував страшну правду, в яку не хотів вірити, не міг вірити. “Віргінія” згоріла… “Віргінія” й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на ланчії пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового Орнандо…

Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.

— Що ти зараз сказав? — із неприхованим осудом у голосі мовив доктор Коельо. — Звідки ти знаєш, що твоя сестра їхала на “Віргінії”?

— Я не знаю… я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…

— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу з такою силою, що аж шибки задрижали у вікнах.

— Не кричи! — відрубав йому Орнандо. Він устав із-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервово сіпались. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і розпитаю в людей, кого вбито. — Він подався вперед, схопив за плечі немічне батькове тіло й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро про все дізнаюсь.

Він пересунув наперед кобуру з важким автоматичним револьвером і прожогом вийшов із світлиці.

До кінця дня Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало йому спокою.

Під вечір на подвір’ї ранчо почулися схвильовані голоси:

— Де сеньйор доктор?.. Важливе повідомлення…

Коельо схопив капелюха і вибіг на двір.

Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.

Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір’я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішались почуття ненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни.

Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.

Швидше, швидше. Там попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі! Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він уже