Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Павло добродушно усміхнувся:

— Уявити Америку не так уже й складно, а от вам, містер Х’ю, збагнути людину з Нового світу — це однаково, що ще раз відкрити для себе Росію. Я не говорю про Америку, бо вона вже відкрита і належить до Старого світу. Вам не прикро, що вас називають Старим світом, сер?

— Два — нуль на вашу користь, Павле! — зааплодував Малькольн і випередив репліку Вундстона, котрий від несподіванки аж закашлявся пекучим димом своєї грубезної сигари. — Леді сумують, джентльмени. І до всього у мене — заручини. Ніяких розмов про політику й науку. Запрошуйте жінок до танцю, а я зустріну гостей. Приїхала Хілда Брайнт.

— Звідки така точність, сер? — здивувався Х’ю й підхопився з крісла, струшуючи попіл з фалди піджака. — Якщо це й справді прилетіла сорока Брайнт, то зустрічатиму я, інакше розлютиться й пирхатиме, як самка оцелота.

— Покваптеся, містер Х’ю, — порадив Малькольн. — Міс Хілда уже принюхується до ваших вугрів. Ви їх не перекоптили?

Х’ю лиш війнув шлейфом диму і зник за дверима.

Павло помітив на лівій руці Малькольна мініатюрний кінескоп телевізора й одразу ж здогадався про систему охорони вілли. На корпусі мініселектора була змонтована система по керуванню всіма телекамерами зовнішнього і внутрішнього контролю.

— Нас кличуть, — сказав Павло Малькольну й кивнув у напрямку каміна, де весело сміялися Катя й Мері, намагаючись порозумітися з допомогою міміки і жестів.

— О, через товстуна Х’ю ми зовсім забуваємо про жінок. Вундстон трохи місячним каменем прибитий, — пожартував Малькольн. — 3 тих пір, як ми почали завозити з Місяця грунт для сувенірів, у нас з’явилася ця модна приповідка про того, хто купує цей страшенно дорогий сувенір.

— Я шаную Вундстона передовсім як великого вченого, — заперечив Павло, згадуючи несподівані відкриття Х’ю, Про які він сповістив на всесвітньому конгресі кібернетиків. — Правда, останні два роки про нього щось мовчать. Невже і його тут записали до «колишніх»?

— Про це знає хіба що сам Х’ю, — здвигнув плечима Малькольн і надто поквапливо вибачився перед Острожним. — У нас не заведено стромляти свого носа до чужого бізнесу. Кожен сам за себе, містер Павел.

Ці слова якось відштовхнули Павла, і він уперше відчув себе тут чужим серед людей заклопотаних, підкреслено ввічливих і з неприхованою зверхністю в очах. Павло розумів мову тих людей, зустрічався з поглядами їхніх очей. перед ним пройшло чимало облич, але він не міг нічого певного сказати ні про Малькольна, ні про Гленда, ні тим більше про товстуна Х’ю з його награною простакуватістю й манерами поміщика. Ніби хто обвів довкола Павла незриму білу смуту, через яку він не міг зазирнути й побачити реальний світ американців з усім шаленством стресового розгону. Іноді Павлові здавалося, що він чує, як верещать гальма і невідворотна чорна потвора часу наздоганяє цивілізацію на останніх секундах тисячоліття. Але все те пролітає чорним болідом, і вслід йому дзвінко сміється дитина з нової епохи нового тисячоліття…

«До чого ж нудні заручини, — подумав Павло, намагаючись позбутися надокучливого відчуття катастрофи, що майже фізично тяжіла над ним відтоді, як зачинився люк літака, а потім під крилами розлився блакитно-зеленим безміром океан. — Люди одружуються, будують нові світлиці, радіють удачі і, напевне, як я, намагаються не думати про те, що не від сонця залежить життя на планеті, а від старого президента, який уже нажився і якому однаково, де розвіяти свій прах». Удома Павло не міг уявити над містом магнієвий сплеск ядерного заряду, бо це не вкладалося в голові, а тут усе стояв перед очима Гленд, який тривожно вглядався в глибоке осіннє небо, очікуючи грибовидної хмари смерті…

— Містер Острожний, напевне, на прийомі у Президента, — сказала Мері так, щоб почув Павло. Вона помітила, що Острожний був схожий на людину, котра несподівано знайшла причину свого клопоту. — Ви не боїтесь стати найнуднішим іноземцем, сер? — запитала Мері, беручи Катю під руку й рушаючи з нею назустріч Павлові.

— Мені дуже весело, міс, — муркнув Павло, згадавши фразу, почуту на борту літака: «За нас думають бог і Президент». Павло тоді докинув американцю, що сидів попереду: «При цьому треба пам’ятати, що бог всесильний і недосяжний, а Президент старий і не знати, на що здатний».

Павло роззирнувся і не помітив Малькольна.

— Він пішов зустрічати міс Брайнт, — сказала Мері. Вона заступила йому дорогу й тихо запитала: — Вам не подобається, що Малькольн вибрав мене? Я з родини середнього американця і не красуня. Правда ж, я програю поряд з місіс Кет? Чи не тому вам так сумно на нашій вечірці?

— Мене приголомшила Америка, міс Мері, - затинаючись, сказав Павло. І, тільки зібравшись з духом, відповів на запитання: — Я ніколи не був сватом і через малу обізнаність в красунях мені здається, що ви чарівна, міс. А веселим я буваю рідко, як і рідко приходять до вченого відкриття, міс.

— Павле, ти зовсім про мене забув, — нагадала Катя, прислухаючись до голосів на гвинтових дерев’яних сходах. — Усі тут радіють, про щось сперечаються, а я наче німа.

— Ти ж чудово порозумілася з містером Вундстоном. Він так упадав біля тебе, що я не знав, куди подітися з ревнощів.

— Зараз міс Хілда забере Х’ю, — підказала Мері й одразу ж запитала: — Я вгадала вашу репліку, сер?

— Так, але все це жарти, міс Мері.

— Мені здається, ви жартуючи і Катю повели до вінця. Як тільки вона вам повірила?

— Катю, Мері сумнівається, що ти вийшла за мене з любові. Що їй сказати?

— Мері майже вгадала, — мовила на те Катя, спираючись на руку чоловіка. «Усе тут награне й нещире. Навіть Павло й переді мною залишається людиною з дипломатичною місією. Тільки в Гленда було в обличчі те, то й в душі». — Ти дуже змінився, Павлику, і став як усі, хто зараз нас оточує. Ти залишайся сам собою. Як містер Гленд.

Павло швидко заговорив