Ярослав Ярославович Хаврук - Князі Острозькі

єпископів та В.-К. Острозького було різним. Для перших вона фактично була частиною католицької церкви, де пріоритет надавався духовним особам. Для другого – по суті автономною церквою, пов’язаною з іншими православними церквами, у якій світські особи відіграють важливу роль.

Далеко не останню роль у антиуніатстві князя зіграли й суб’єктивні чинники. Адже ініціатори унії, К. Терлецький та І. Потій, були багато чим зобов’язані йому в плані своїх церковних кар’єр. Тепер, ігноруючи його, вони вирішували унійні питання, котрі безпосередньо стосувалися його як протектора православної церкви.

У ситуації, що склалася в середині 1595 р., В.-К. Острозький відчував себе ошуканим та проігнорованим. Його поставили перед фактом, що справа унії вирішилася без нього. Тоді він поставив вимогу скликати православний собор перед тим, як ієрархи поїдуть до Рима, і обговорити на ньому питання унії. Однак собор був зірваний. Утім це не стримало від поїздки єпископів.

Не дивно, що князь ладний був удатися до вкрай радикальних кроків. Він шукав союзників з-поміж протестантів-кальвіністів і готовий був їхати на їхній синод. Виношувалися навіть плани збройного виступу проти уніатів. Та все ж заходи В.-К. Острозького не справили належного враження. Королівська влада в цій ситуації вирішила продемонструвати твердість. 24 вересня 1595 р. Сигізмунд ІІІ підписав універсал про унію православної церкви Речі Посполитої з церквою католицькою. Унійна справа вийшла на фінішну пряму.

І. Потій та К. Терлецький здійснили поїздку до Рима, де вони 23 грудня 1595 р. мали аудієнцію в Папи, принісши йому клятву на засіданні конгрегації кардиналів, а також передали Папі унійні документи. У березні 1596 р. єпископи вирушили додому. Якраз тоді, з 26 березня, у Варшаві почав свою роботу сейм, який тривав до 6 травня. На ньому православні делегати вимагали від короля зміщення із єпископських кафедр І. Потія й К. Терлецького, але дістали відмову. Тоді вони заявили, що не будуть підпорядковуватися єпископам-уніатам. 6 і 7 травня були внесені протестації В.-К. Острозького й Г. Гойського, у яких різко засуджувалося укладення єпископами унії.

На початку травня єпископи-уніати прибули в Україну. Вони разом із католиками почали активно готуватися до православного собору, на якому мав би бути проголошений акт унії. До собору готувалися і їхні противники на чолі з В.-К. Острозьким, залучивши до нього протосингела константинопольського патріарха Никифора.

Оскільки традиціоналісти й уніати не змогли досягнути порозуміння, у Бересті в жовтні 1596 р. відбулося два собори – уніатський та антиуніатський. Офіційне відкриття уніатського собору відбулося 8 жовтня в церкві Св. Миколая. Він мав формально-показовий характер. На ньому урочисто оголосили унійний акт. Це відбулося 9 жовтня. Собор також наклав анафему на єпископів, що не підтримали унію, та інших осіб, які взяли участь у паралельному антиуніатському соборі.

Альтернативний антиуніатський собор відбувався в будинку пана М. Райського, де зупинився В.-К. Острозький. Існують свідчення, що князь на собор прибув з великим почтом озброєних людей. Як писав І. Потій, «з гарматою, татарами, з гайдуками, з козаками», тому люди В.-К. Острозького могли уніатів, «як мух, подавити». Однак і уніатська сторона теж прибула з великою кількістю озброєних охоронців. Це можна сприймати як демонстрацію сили з одного й другого боку.

В.-К. Острозький брав активну участь у роботі антиуніатського собору. На цьому соборі були представлені як духовні, так і світські особи. Духовним колом собору керував протосингел константинопольського патріарха Никифор. Був там також протосингел олександрійського патріарха Кирило, белградський митрополит Лукаш, перемиський єпископ М. Копистенський, архімандрити низки монастирів, а також різні священнослужителі. Саме ці особи підписалися під заключним документом собору «Апофазисом», у якому наказувалося «позбавити митрополита Михайла» та єпископів-уніатів «будь-якого архієрейського становища і урядування та єпископського звання і будь-якого нашого духовного стану». Собор у складі всіх учасників (як духовних, так і світських) прийняв три ухвали – синодальний універсал, протестацію в головний трибунал та інструкцію делегатам до короля. Усі ці документи підписав В.-К. Острозький.

Після Берестейського собору антиуніатська діяльність князя здійснювалася за кількома напрямками: це різноманітні антиуніатські акції на сеймах та сеймиках, до яких він мав безпосереднє відношення; намагання змобілізувати широкий антикатолицький фронт, залучивши до нього протестантів; стимулювання та видання антиуніатської полемічної літератури; підтримка Львівського й Віленського братств як дійових осередків антиуніатської опозиції; протидія єпископам-уніатам, що виражалося у вилученні в них церковних маєтків і навіть у збройних нападах на їхні володіння й на них самих; підтримка й захист православних монастирів, котрі стали важливими осередками антиуніатської боротьби. Звісно, В.-К. Острозькому, якому в той час було понад сімдесят років, важко було здійснювати всі ці акції. Чималу допомогу в антиуніатській боротьбі надавав йому син Олександр, поки не помер у 1603 р. Іноді навіть дивно, що в такому похилому віці князь зміг стільки зробити.

Важливим моментом в антиуніатській боротьбі В.-К. Острозького став варшавський сейм, що відбувся в березні 1597 р. Православні на чолі з В.-К. Острозьким сподівалися взяти реванш і добитися відміни на офіційному урядовому рівні ухвал Берестейського уніатського синоду. На сеймі мало вирішуватися питання про участь Речі Посполитої в антитурецькій коаліції, яку підтримували і Папа, і король Сигізмунд ІІІ Ваза. Звісно, влада була зацікавлена у вирішенні цього питання на свою користь і потребувала підтримки православних делегатів. Останні ж, у свою чергу, сподівалися, що король піде їм на поступки в унійному питанні.

На жаль, під час роботи сейму православні допустили низку помилок, що в кінцевому рахунку призвело до їхньої поразки. Цьому сприяло також те, що на боці короля та уніатської партії виступив впливовий політик, коронний канцлер Ян Замойський, який мав у той час непорозуміння з В.-К. Острозьким.

Бажаючи відволікти учасників сейму від питання унії, уніатська партія (передусім це стосується Я. Замойського) спровокувала так званий процес Никифора. Патріаршого протосингела, який виступав одним із керівників Берестейського антиуніатського синоду, звинуватили в шпигунстві на користь Туреччини. І хоча його вина не була доведена, однак від В.-К. Острозького вимагали видачі його польській владі, що й було зроблено князем. Зрештою, Никифора кинули у в’язницю, де він і помер.

Сейм 1597 р. став для В.-К. Острозького поразкою в боротьбі з уніатами. Вимоги православних були відхилені.

Не дивно, що, зазнавши поразки, князь починає шукати спільників. Природними союзниками для нього виступали протестанти-кальвіністи. Їхнім лідером у Великому князівстві Литовському був