Автор невідомий - Народні казки - Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбаться в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти куски баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підобрала всі шматки докупи, наїлась гарненько; останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тіко губи помазав.

На другий день вовк знов посилав лисицю на роздобичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобуть обід, а то я собак боюсь». — «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» — «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбарь м’яса провідала». — «А навіщо ж йому м’ясо?» — «Так він же торгує ним».

Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбарь стоїть, у якому повно м’яса. По запаху пішов навмання до одного винбаря і вправду наткнувсь невзначай на такий винбарь, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом винбаря, приглядавсь, де б найти дірку, у яку можна б було пробраться у винбарь. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе в ту дірку, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував — голова не влазе, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м’ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до винбаря, побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.

На другу зиму лисиці вовча хата не понаравилась. Пішла вона до медведя і каже: «Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувать». — «А хіба у тебе нема своєї хати?» — «Та була старенька, розвалилась, а нову построять не вправилась, бо на мою долю випало нещастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиротину!»

Медвідь зжалівся, пустив. Медвідь лежав, лапу свою ссав, а лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підобгала їх під себе, одкусувала по шматочку і їла. Взяла завіна медведя, що лисиця щось жує, спитав у неї: «Що ти, сестро, їси?» — «Та се я свої кишки витягаю з живота і їм». — «А хіба вони добрі?» — «О, дуже добрі!» — «Ану, дай мені клаптик, я покуштую». Лисиця дала йому шматок курятинки. Медвідь покуштував, показались йому дуже смашними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав медвідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювать у медвежій хаті. Всю зиму їла медвеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов паня.

Лисиця-сповідниця

Одного разу лисичка зібралася на богомілля. Взяла собі гарненьку палицю, клунок з хлібом, як звичайно збираються подорожні в далеку дорогу, та й пішла, зігнувшись, мов стара бабуся.

От іде вона шляхом та й іде. Коли зустрічає її зайчик сіренький, маленький та й питає:

— Куди це ти, лисичко, йдеш?

— На богомілля, — одказує лисичка.

— Візьми й мене до себе, — каже зайчик.

— Ходімо, — відказала лисичка, — все ж таки вдвох охотніше буде.

От ідуть вони та й пісеньки богомільної співають. Коли зустрічає їх качечка сірошня та й питає:

— Куди це ти, лисичко-сестричко, йдеш з зайчиком?

— На богомілля, — одказує лисичка.

— Візьміть і мене до себе, — каже качечка.

— Ходім! — відповіла лисичка.

От ідуть вони втрьох. Ідуть та й ідуть; коли їх півник зустрічає, пишно вбраний, та й питає:

— Куди це ви зібралися мандрувати?

А лисичка й відказує:

— На богомілля.

А півник і каже:

— Візьміть і мене з собою.

— Ходім! — відказує лисичка.

От ідуть вони вже вчотирьох. Ідуть та й ідуть. А вже й вечір надходить. Бачать: попереду їх лежить колода товста.

От лисичка й каже:

— Сідайте, відпочинем трохи, бо до монастиря ще далеко, а вже й притомилися трохи.

Сіли, відпочили та й знову пішли.

Ідуть та й ідуть. А вже й ніч надходить.

Мандрівники дійшли до лісу, потім увійшли в ліс, як уже стало зовсім темно. От лисичка й каже:

— Мабуть, під цим кущиком будемо ночувати.

Так і зробили. Звернули з шляху та й полягли спати в затишку. Всі поснули, мов повбивані; тільки лисиці щось не спиться. Вона сіла коло їх та довго про щось собі мріяла. Потім вирила нору під кущем, залізла в неї та й собі заснула. В цей час настала тиша, тільки чувся сонний хрюкіт.

Повставали вони, ще й сонце не зійшло. Коли стало сонце сходити, вони погрілися та й хотіли знову вже йти далі по шляху.

А лисичка й каже:

— До монастиря ще далеко, а я декілька раз була в ньому, то вже так, як монашка, все знаю; як і сповідати, як і співати — про все знаю. Так треба, мабуть, отут в цій нірці помолитися, посповідатися та й не йти до монастиря в такий далекий шлях.

Так і зробили. Лисичка вибрала гарненького каменя, щоб до його сповідати, внесла в нору й почала молитися. Потім, помолившись, і каже:

— Ну, підходьте, буду вас сповідати.

Спершу підійшов зайчик і поклав лапки на камінь. Вона йому потім і каже:

— Ну, які ти при собі гріхи знаєш? Що ти робив до цього часу?

А зайчик і каже:

— Що ж я робив! Пасся в лісі, кору їв на молоденьких рослинках, з комахами грався. Та оце і все.

От лисичка взяла того каменя, перехрестила його, підняла вгору та гуп зайчика по голові. От уже й посповідала. Одтягла зайчика неживого далі в темну нору та й каже останнім:

— Ну, підходьте і ви, бо зайчик пішов по норі далі молитися, і підходьте тільки по одному, а інші біля нори побудьте, а я тоді гукну.

От підійшла качечка, поклала лапки на камінь. а лисичка й питає:

— Ну, які гріхи при собі знаєш?

А качечка й каже:

— Ніяких поки що.

— А що робила ти до цього часу?

— Що ж я робила! Рибку ловила, жучків різних, хробачків тощо.

— Ну, то покайся перед Богом.

Потім узяла лисичка камінь, перехрестила качечку та лусь каменем,