Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

роздратували її супротивниць. Вони сприйняли це як ще один вияв Мурреївської пихи — вияв невчасний і найвищою мірою недоречний.

— Брешеш, — брутально сказала чорноока.

— Дочка Стара не бреше, — дала відкоша Емілі.

«Промінчик» згас, але зостався відблиск, що підносив дух у високості. Вона подивилася на чорнооку холодно і байдуже, і це наразі остудило весь дівчачий гурт.

— Чому ви мене так не любите? — спитала навпростець.

Відповіді не було. Емілі повторила запитання, дивлячись просто в вічі школярці з горіховими локонами. Та вирішила, що відповідати доведеться саме їй.

— Бо ти цілком інакша, ніж ми, — процідила вона крізь зуби.

— А я не хочу бути подібною до вас, — спогорда відказала Емілі.

— О, звісно, ти ж бо належиш до вибраного люду, — глузувала чорноока.

— Атож, саме так, — дала відсіч Емілі.

І повернулася до шкільної будівлі — повернулася переможцем.

Але не так легко було приборкати злі сили, що згуртувалися проти неї. Ще тривали змовницькі перешепти, а коли вона відійшла, відбулася нарада з хлопцями, яких за цінні вказівки винагородили кількома олівцями та жуйкою.

Приємне відчуття перемоги, а також відблиск «промінчика» не полишали Емілі впродовж усього пополуденного часу, хоч панна Браунел їдко висміювала хиби її вимови. Всі дівчата на це хихотіли, всі, за винятком одної — зранку її не було. Емілі зацікавилася, хто вона й звідки. Була вона так само несхожа на решту дівчат, як Емілі, проте в зовсім іншому стилі: висока на зріст, погано вдягнена — у задовгу сукню з пом’ятої вицвілої матерії, — ще й босонога. Коротко стрижене рідке волосся немовби вінчало її голову золотим ореолом. Її очі були такими прозорими, такими ясними, такими блискучими — неначе прошитими сонячним промінням. Уста широкі, підборіддя видавалося вперед, як то буває в людей норовистих. Її не можна було назвати гарною, зате в обличчі грало стільки життя, стільки примхливої міміки, аж Емілі довго не могла відірвати від нього очей. То була єдина дівчинка, що на ній панна Браунел не вигострювала під час уроку своєї дотепності, хоч і вона припускалася помилок — таких самих, як інші школярки.

На перерві одна з дівчат підійшла до Емілі з коробкою в руці. Емілі знала — це Рода Стюарт; на думку Емілі, вона була дуже вродливою і милою. Рода спостерігала за генеральною битвою під час великої перерви, але тоді не зронила ні слова. Одягнена була в червону суконку з легкої вовни, мала довге волосся з мідним полиском, великі блакитні очі, ясно-червоні губки, риси обличчя дрібні й занадто правильні, мов у ляльки, голосок — солодкий. Якби можна було закинути панні Браунел, ніби в неї серед учениць є фаворитка, то цією улюбленицею, безсумнівно, виявилась би саме Рода Стюарт, яка і в дівчачому товаристві справляла враження популярної особи. Старші дівчата розпанькали її, ставлячись до неї з прихильністю і навіть захопленням.

— Ось подарунок для тебе, — солодко мовила Рода.

Емілі прийняла з її рук пуделко, нічого не підозрюючи. Посмішка Роди приспала б і найзапеклішу недовіру. Відкриваючи пуделко, вона почувалася мало не щасливою. І зненацька з відразою шпурнула її на підлогу й заклякла, неначе правцем бита, — тремтяча, бліда, мов крейда, не схожа на себе. В пуделку лежала гадюка — створіння, що збуджувало в Емілі почуття невимовної огиди. Не встигла навіть помітити, жива то змія чи мертва.

Вигляд бридкого плазуна спаралізував її волю.

На відрух огиди з боку Емілі дівчачий гурт відповів загальним реготом.

— І чого б то я страшилася здохлої гадюки? — глузувала чорноока.

— Може, напишеш вірша на цю тему? — знущалася та, з веснянками.

— Ненавиджу вас! Ненавиджу вас! — зойкнула Емілі. — Ви підлі, ниці, негідні створіння!

— Лайка не є великопанським ділом, — зауважила веснянкувата. — Я гадала, що Муррей — занадто велика дама, щоб опускатися до лайки.

— Коли завтра прийдеш до школи, панно Стар, — мовила чорноока владним голосом, — ми обкрутимо цією гадюкою твою шию.

— А спробуйте! — пролунав гучний, дзвінкий голос. В один скок посеред класу стала дівчинка з ясними очима й коротким волоссям. — Тільки спробуй виконати те, що обіцяла, Дженні Странг!

— То не твоя справа, Ільзо Барнлі, — неприязно буркнула веснянкувата.

— Та невже? Ой, не дражни мене, ластата! — Ільза приступила ближче до Дженні, що почала задкувати, і погрозливо замахала їй перед носом засмаглим кулаком. — Якщо застукаю тебе на тім, що робиш капості Емілі Стар, як будеш лякати її цією гадюкою, то візьму гадюку за хвіст, тебе за твого хвоста й відшмагаю тебе по обличчю. Затям це, ластата! А тепер піднеси цього дорогоцінного гада й викинь його на смітник.

Дженні негайно взялася виконувати наказ. Ільза звернулася до решти дівчат:

— Запам’ятайте всі — ви повинні залишити дівчинку з Місячного Серпа у спокої! Коли хоч раз почую про якесь збиткування над нею, то пообтинаю вам вуха, припну до моєї сукні й носитиму як трофеї!

Нажахані жорстокою погрозою і, може, чимось вельми переконливим у вдачі Ільзи, супротивниці Емілі пощезали вмить. Тепер Ільза звернулася до самої Емілі.

— Не зважай на них, — мовила вона співчутливо. — Вони заздрять — тільки й того! Заздрять тому, що ти мешкаєш у Місячному Серпі й носиш взуття на ґудзиках, а ще їздиш на класній бричці. Надаєш їм по пиках, як будуть занадто оті свої пики до тебе наближати.

І відійшла геть, навіть не глянувши на Емілі. Натомість приступила Рода Стюарт.

— Емілі, мені так жаль, — улесливо заговорила вона, поводячи своїми великими блакитними, з благальним виразом, очима. — Я не знала, що в тій коробці гадюка, присягаюся — ні сном, ні духом. Дівчата просто сказали мені, що це подарунок для тебе. Ти не сердишся на мене, ні? Я ж бо люблю тебе.

Емілі,