Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Упродовж цілого ранку Емілі залишалася центром загальної уваги. Чорноводська школа була доволі великою, в ній навчалися два десятки дівчат приблизно однакового з Емілі віку. Нині вона з цікавістю поглядала врізнобіч і думала, що те, як на неї дивляться, перешіптуючись і зачіпаючи одна одну, є щонайменше неделікатним. І раптом її пройняли гострий сум і туга за покинутою домівкою, вона болісно відчула свою самотність, пекучу потребу спілкування з батьком у їхній старій оселі, серед любих її серцю речей.

— Дівчинка з Місячного Серпа плаче, — неголосно повідомила сіроока юначка, що сиділа на протилежному боці класу. Дівчата дружно засміялися.

— Що сталося, Емілі? — запитала панна Браунел, запитала таким голосом, ніби в чомусь її винуватила.

Емілі мовчала. Не могла вона розкрити панні Браунел свого серця, надто через її тон.

— Я звикла, Емілі, негайно отримувати відповідь, якщо ставлю запитання своїй учениці. Отже: чого ти плачеш?

Відтак новий вибух стримуваного сміху. Емілі звела очі, повні розпачу, і, мов за соломинку, схопилася за вираз, почутий від батька.

— Це стосується тільки мене, — промовила вона.

Запалі щоки панни Браунел спаленіли, забарвившись ледь не кривавим рум’янцем. Очі запалали зловісним огнем.

— Під час перерви залишишся в класі — це буде тобі покаранням за твою зухвалість, — відрубала вона й перестала звертати увагу на малу провинницю.

Емілі було однаково, залишатися в класі під час перерви чи ні, бо з властивою їй чутливістю вона гостро відчула незбагненну ворожість у ставленні до своєї особи. Знущальні погляди й ущипливе хихотіння виказували якусь непримиренність. У кожному разі, їй зовсім не хотілося вибігти в сад і бавитися там зі своїми новими товаришками. Понад те, всяке бажання відвідувати Чорноводську школу її полишило. Одначе плакати — о ні, вона не плакатиме! Сиділа, випроставши спину, й дивилася в книжку. Зненацька тихе, злостиве сичання зазвучало у класі.

— Панна Пихата! Панна Пихата!

Емілі заглянула просто в вічі дівчинці, що видавала своїми вустами зміїне сичання. Її великі жовтаво-сірі очі уп’ялися в непевні, що безупину кліпали, чорні очиці та незмигно дивилися трохи не хвилину, й променіла з них сила, що приборкувала супротивницю і ставила її на коліна. Ось чорні очиці закліпали частіше, заблимали, наче свічка, їхня власниця відвела погляд, приховавши своє збентеження новим вибухом сміху, ще й ефектно відкинувши назад голівку з коротко стриженим волоссям.

— Я можу панувати над нею, можу її загнуздати, — подумала Емілі чи не з тріумфом.

Але чисельна перевага — то сила, яку, хоч-не-хоч, доводиться брати до уваги. Під час полуденної перерви Емілі стояла на шкільному подвір’ї сама-саміська проти цілої зграї ворожих облич. Адже діти бувають найжорстокішими істотами на світі. У них неабияк розвинений інстинкт юрби, вони мають стале упередження проти всіх чужаків, а прояви такого упередження чи не завжди є доволі безжальними. Емілі була чужою в цім середовищі, поза тим, належала до гордовитого роду Мурреїв — аж два поважних недоліки! А ще, незважаючи на дуже тендітну постать, бридкий фартух і чудний капелюшок, у ній відчувалися якась особлива гідність, якийсь уроджений такт. Не могли їй пробачити ні цієї тендітності, ні зверхнього погляду, ні зневажливого виразу обличчя — і те все замість несміливого личка, що наче вимолює бодай краплі прихильності!

— Ти пихата, — затаврувала її чорноока. — Хоч ти і взута в черевички на ґудзиках, але тітки з самої лиш милості тримають тебе у своїй господі.

Емілі неохоче носила ці черевички. Гадала, що бігатиме босоніж, як зазвичай улітку. Одначе тітка Елізабет заявила, що жодна дитина з Місячного Серпа не ходила до школи босоніж.

— Ви тільки погляньте на цей фартушок — ніби для ляльки! — насміхалася інша, з пишними, горіхового кольору, кучерями.

Цього разу Емілі спаленіла. Шпильку встромили в чутливе місце. У захваті від свого влучного пострілу, пишноволоса продовжила наступ.

— Скажи, це капелюшок твоєї бабці?

Загальний регіт.

— Вона носить капелюшок від сонця — піклується про свою шкіру, — мовила одна зі старших дівчат. — Вона ж бо з Мурреїв. А всі Мурреї слабують на зверхність і чванливість. Так говорить моя мати.

— Ти страшенно бридка, — заявила дебела, присадкувата дівчинка, майже така сама завширшки, як і на зріст. — У тебе котячі вуха.

— Нічого бути такою пихатою, — сказала чорноока. — Твій кузен Джиммі — несповна розуму.

— Неправда! — не витримала Емілі. — У нього більше розуму, ніж в усіх вас разом. Можете плескати про мене, що вам заманеться, але своїх рідних я не дозволю паплюжити. Якщо скажете про них бодай ще одне слово, я наведу на вас причину.

Ніхто не втямив, що означає ця погроза, — тим дієвішою вона виявилась.

Запала коротка мовчанка.

— Чи вмієш співати? — запитала нарешті худа ластата юначка, що вважала себе за дуже вродливу, попри свою худорлявість і своє ластовиння.

— Ні, — відказала Емілі.

— А танцювати вмієш?

— Ні.

— А шити?

— Ні.

— А готувати?

— Ні.

— А мереживо плести?

— Ні.

— А плести гачком?

— Ні.

— То що ж ти вмієш? — спитала юначка з веснянками доволі зневажливо.

— Вмію писати вірші, — відповіла Емілі цілком несподівано для себе самої. Але ту ж мить вона зрозуміла, що й справді вміє віршувати. І разом з отим дивовижним, раптовим, ні чим не обґрунтованим переконанням блиснув «промінчик»! Саме тут, в атмосфері недоброзичливості й підозріливості, в боротьбі за свою гідність, без будь-чиєї допомоги, без будь-якої видимої переваги, для неї настала чудесна хвилина, коли душа рветься з тілесних пут, вільно ширяє над земним падолом, лине до яскравих зір. Захват і насолода, відбиті на обличчі Емілі, збентежили і ще дужче