Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

— Дякую, До-ро-ті, — такі були його перші слова. — Me-ні ли-ши-ла-ся ще одна спро-ба.

— Будь же обережний, Тік-Таку! — вигукнула вона. — Гаразд?

— Гаразд. Але Ко-роль Номів три-має нас у руках, він на-ста-вив на нас пастку. Боюся, що ми всі про-на-ли, — відповів Тік-Так.

— Я теж боюсь цього, — сумно сказала Дороті.

— Якби «Ко-валь, Бля-хар і Ком-на-нія» вста-вили в мене вгаду-вальний меха-нізм, — провадив Тік-Так, — я б, може, побо-ровся з Ко-ролем Номів.

Але мої дум-ки про-сті й не-муд-рі, і з них тут мало кори-сті.

— Постарайся, як можеш, — підбадьорливо мовила Дороті, — а коли не вийде, то я стоятиму й дивитимусь, у що ти обернешся.

Тоді Тік-Так торкнувся до жовтої скляної вази з намальованими на ній стокротками і вимовив слово «Ев».

За одну мить Механічний Чоловік зник, і хоч дівчинка хутенько глянула в усі боки, вона не могла сказати, котра з багатьох прикрас у кімнаті щойно була її відданим другом і слугою.

І їй нічого більше не лишалось, як узятись за безнадійне завдання, поставлене перед нею: робити спроби й стерпіти все, що з цього вийде. «Навряд чи це дуже боляче, — подумала вона, — бо я не чула, щоб хто з них кричав — навіть бідолахи офіцери. Ох-ох-ох! Чи то ж дядечко Генрі й тітуся Ем дізнаються колись, що я стала прикрасою в палаці Короля Номів і муситиму довіку стояти на одному місці й милувати око, — опріч тих хвилин, коли мене переставлятимуть чи витиратимуть з мене пилюку. Не гадала я, що так воно вийде, але, мабуть, нічого вже не вдієш!»

Вона ще раз обійшла всі покої, пильно роздивилася всі предмети, що там були; але їх було так багато, вони збивали з пуття, і вона вирішила, як і Озма, що однаково це буде здогад навмання і що в неї дуже мало шансів угадати.

Вона несміливо торкнула алебастрову чашу й промовила: «Ев». «Що ж, одна невдача, — подумала. — Але звідки ж мені знати, котра річ заворожена, а котра ні».

Далі вона торкнула пурпурову статуетку, що зображувала кошеня, і як тільки вимовила: «Ев», — кошеня зникло, натомість перед нею з’явився гарненький білявий хлопчик. Ту ж мить десь віддалеки задзеленчав дзвінок, а коли Дороті сахнулась назад — трохи з подиву, а трохи з радості, — хлопчик вигукнув:

— Де я? І хто ти така? І що сталося зі мною?

— Оце то так! — вигукнула й Дороті. — Значить, я впоралася!

— З чим? — спитав хлопчик.

— Урятувала себе від долі мертвої цяцьки, — відповіла дівчина, засміявшись, — а тебе від того, щоб ти довіку лишався пурпуровим кошеням.

— Пурпуровим кошеням? — перепитав хлопчик. — Таких кошенят нема!

— Я знаю, — відповіла вона. — Але щойно одне було. Ти не пам’ятаєш, як стояв у куточку над каміном?

— Звичайно, не пам’ятаю. Я Принц Евський, і звати мене Еврінг, — гордо повідомив хлопчик. — Але Король, мій батько, продав мене, мою матір і всіх моїх братів та сестер жорстокому Королю Номів, а після цього я вже не пам’ятаю нічого.

— Пурпурове кошеня, звісно, не може нічого пам’ятати, Еврінгу, — сказала Дороті. — Але тепер ти знову став самим собою, а я ще спробую врятувати когось із твоїх братів та сестер, а може, й вашу матусю. Ходімо зі мною.

Вона вхопила хлопця за руку й почала нетерпляче переходити з кімнати в кімнату, намагаючись вирішити, котрий предмет вибрати далі. Третя спроба не вдалася, четверта й п’ята теж.

Малий Еврінг не міг зрозуміти, що вона робить, але слухняно дріботів поруч неї, бо ця нова товаришка йому сподобалась.

Дальші зусилля Дороті були невдалі, проте, коли минуло перше розчарування, дівчинку сповнила радість і вдячність від думки, що все ж таки вона спромоглася врятувати хоч одного з королівської родини Еву й зможе повернути юного принца його зажуреній країні. Тепер вона могла безпечно вернутися до грізного Короля Номів, ведучи з собою здобич у подобі білявого хлопця.

І вона подалась назад, розшукала вихід з палацу, а коли підступила до нього, важкі кам’яні двері самі відчинились, пропускаючи Дороті та Еврінга під аркою до тронної зали.

Коли Дороті ввійшла до палацу вгадувати зачарованих, а Страхопуд зостався з Королем Номів, обидва кілька хвилин сиділи мовчки. Потім Владар задоволено вигукнув:

— Просто чудо!

— Хто чудо? — спитав Страхопуд.

— Механічний Чоловік. Тепер його більш не треба накручувати, бо він став дуже гарною оздобою.

Дуже гарною.

— А як же Дороті? — спитав Страхопуд.

— О, вона почне вгадувати — дуже скоро, — весело відповів Король. — А тоді опиниться в моїй колекції, й настане твоя черга.

Добрягу Страхопуда тяжко гнітила думка, що його юній приятельці судилась доля Принцеси Озми та решти їхніх товаришів, та саме як він сидів у похмурій задумі, раптом залунав пронизливий голос:

— Куд-куд-куд-куда! Куд-куд-куд-кудах!

Король Номів мало не схопився з трону, так злякався.

— Що це таке? — закричав він.

— Та це Біліна, — пояснив Страхопуд.

— Чого це ти такий гамір зчинила? — сердито загорлав Король, коли Руда Курка вийшла з-під трону й гордо пройшлася по залі.

— А що, хіба не маю права кудкудакати? — відрубала Біліна. — Адже я щойно знесла яйце!

— Що? Знесла яйце? У моїй тронній залі! Як ти посміла таке зробити? — розлючено спитав Король.

— А я несу яйця там, де опинилась, — відказала Курка, нашорошивши пір’я і стріпнувшись.

— Грім тебе побий! Ти хіба не знаєш, що яйця — отрута? — репетував Король, а його сіро-бурі очі аж на