Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроніка

— Відразу видно, що ти новачок, Електроніку, — промовив Сироїжкін, заходячи до класу. — Ще нікого немає, а вчитель на місці.

Він поклав портфель на парту, здивовано втупився в дошку. Замість звичайної шкільної дошки світився величезний, майже на всю стіну, екран.

— Що це, Електроніку?

— Моя раціоналізаторська пропозиція, — спокійно відповів новий учитель. — Дошка нової конструкції.

Екран показував відчинені двері школи, учнів, що йшли з портфелями.

— Класний винахід! — похвалив Сергій.

— Спеціально для нашого класу, — підтвердив Електронік.

— Значить, не треба більше дряпати крейдою… Дивись, вивчай і роби висновки, — міркував уголос Сергій.

— Ми можемо підключатися до лабораторій, телебачення, обчислювального центру. Чесно кажучи, це не мій винахід. Я бачив у багатьох інститутах, як професор читає на кафедрі лекцію, а студенти бачать і чують його за сотні й тисячі кілометрів.

— Ти найкращий у світі вчитель, — похвалив друга Сергій. — Таратар буде задоволений тобою. А інші класи помруть від заздрості… До речі, до нас ходитимуть на екскурсію… — Він показав на дошку. — Дивись! Ось поспішають мальки з молодших класів!.. Квапляться першоклашки. А академіки з десятих не поспішають… Вони навіть не знають, що в нас такий винахід… Зараз з’являться наші…

Вони спостерігали, як заходять діти до школи, й перед ними поставали живі картини минулих епох. Розмахуючи уявними дротиками, кам’яними сокирами, луками, шумно ввалилися в коридор маленькі «древні» люди: вони скидали свої пухнасті звірині шкури в гардеробі, одягали м’яке взуття й відразу перетворювались на симпатичних школярів. Група мовчазних «лицарів» у гладеньких шкіряних куртках із затиснутими під пахвою портфелями, гучно стукаючи підошвами, не кинувши жодного погляду на дівчаток, статечно пройшла прямо в клас. Повільно простували оратори, говорили всі разом, не слухаючи один одного; їхні величезні портфелі були напхані підручниками й зошитами… Винахідники несли коробки з моделями… Хтось, придумуючи на ходу фотонну ракету, пустив дзеркальцем сонячного зайчика, й «ракета світла» вилетіла у відчинені двері.

Пройшли вже представники всіх епох, а звичайних геніїв, що випередили своє століття, все ще не було. Продзвенів дзвоник. У восьмому «Б» так само сиділи вчитель і єдиний учень.

— Що сталося? — не розумів Сергій. — Епідемія грипу? Вчора всі були здорові, Електронік увімкнув радіотелефон, і клас наповнився голосами учнів восьмого класу «Б» — найзвичайнісіньких геніїв.

Вони працювали над своїми винаходами. Ніхто з них не був хворий.

— «Космічний корабель «Земля», — сказав Сироїжкін пароль, і всі однокласники враз почули його. — Чому ви не на уроці? — запитав Сироїжкін. — Електронік чекає! Ви хіба забули, що він — учитель?!

Пролунав хор обурених голосів. Ніхто не забув, що вчитель сьогодні Електронік. Учням просто було ніколи. В них не лишалося жодної хвилини для уроків. Професор створював другу симфонію. Кукушкіна моделювала систему кровоносних судин. Гусєв переробляв свою бочку, посилюючи її дію на м’язи. Всі вони — майбутні інженери, вчені, художники — вимагали зараз свободи творчості.

«Для чого ходити на урок, коли Електронік і без того дає будь-яку інформацію!..», «Зошити, авторучки, парти, навіть сам «Репетитор» — усе це застаріла система занять…», «Врешті-решт, якщо йдеться про задачі, параграфи й правила, то можна передати їх по телефону чи по телевізору…» — такі були доводи нових геніїв.

— От і спробуй вивчити людей, якщо вони просто не приходять на урок, — сумно зауважив Електронік.

— Усі вони — несусвітні ледарі! — обурено сказав Сергій. — Сидіти в кріслі, жувати бутерброд і дивитися телевізор вважається нормальним навчанням і життям. Просто вони не розуміють, що сьогодні ти — Таратар.

— Я не Таратар, — промовив повільно Електронік. — Я помічник учителя. Я завжди це знав.

— Відключи свій телефон, і всі генії прибіжать за потрібною інформацією у клас, — порадив Сироїжкін.

— Навіщо відключати? Тоді я взагалі нікому не буду потрібний. Хай працюють. Мені подобається, як працюють люди. Я вчусь у вас працювати. — І Електронік сказав у радіотелефон восьмому «Б»: — Продовжуйте виконувати домашнє завдання!

— Значить, ти виводиш свою формулу геніальності?

— Я читав уночі твори поетів. Я не все розумію. Наприклад, що таке «душа»?

— Чому тебе цікавить душа?

— Я прочитав у Пушкіна: «Натхнення — це схильність душі до найактивнішого сприйняття вражень і розуміння понять, отже, й до пояснення оних. Натхнення потрібне в геометрії, як і в поезії». У цій точній формулі, — признався Електронік, — мені ясно все, навіть «оних», невідоме одне поняття — «душа».

Сергій не відразу відповів.

— Душа? Це, по-моєму, розум, нерви, вся людина, зрештою, — сказав він. — Цілком я чи цілком ти. Розумієш?

— Я починаю здогадуватися, як народжується натхнення.

Сергієві завжди подобалася відвертість Електроніка.

Його надзвичайна об’єктивність. Він сказав:

— Треба багато працювати, щоб вийшли красиві речі.

— Я розумію! — вигукнув Електронік. — Найкраща річ — найкрасивіша! Автомобіль, будинок, літак, доведена теорема…

— Багато людей уміють працювати красиво, — серйозно сказав Сергій.

— Виходить, натхнення потрібно скрізь — у геометрії, лічбі, віршах, шахах, — міркував далі Електронік згідно з пушкінською формулою.

— Звичайно. Архімед, Лобачевський, Альохін та інші великі люди підтвердили це правило. Я повинен ще раз розібрати помилки великих, — зробив висновок електронний хлопчик і після деяких вагань запропонував Сергієві: — Може, нам спробувати зіграти в шахи?

Сергій кинувся до шафи, висипав на вчительський стіл шахові фігури. Він був задоволений, що Електронік здобуває над собою маленькі перемоги.

Коли директор школи заглянув у восьмий «Б», щоб перевірити, як іде урок, він застиг від подиву: в порожньому класі грали в шахи вчитель і єдиний учень.

— А де решта? — запитав Григорій Михайлович. — Де ваші учні, Електроніку?

— Я дозволив їм працювати вдома, — сказав Електронік. — Вони ще не виконали домашнього