Еберхард Паніц - Льодовиковий період

— Це не життя, цьому потрібно нарешті покласти край, — сказала вона й, наче шукаючи захисту, притиснулася до мене. — Якби ж то був якийсь вихід…

Не переймаючись тим, що казатимуть чи думатимуть інші, ми приєдналися до гурту біля каміна й до дітей, які тим часом навигадували собі нових ігор. На калюжах біля вікон і дверей у далеке плавання вирушали паперові кораблики. З усіх стін і стель у кімнатах капало. Скрізь було розставлено миски та відра — не ляскання танкових гусениць, а безперервне крапання — ось який шум було чути в готелі.

Ті, хто досі сприймав тишу як щось найбільш загрозливе, тепер хвилювалися й нервували через оте жахливе капання й тікали або в свої кімнати, або до підвалу. Залізничник скаржився на загальну нерішучість і запевняв: саме тепер ми по-справжньому сіли на мілину.

— На лижах ми б учора ще якось вибралися звідси, — сказав він. — Я не раз пропонував це зробити, навіть наполягав на цьому. Зараз неможливо подати навіть якийсь сигнал вогнем, незабаром вже зовсім не буде чим палити.

Він з Андреасом приніс із підвалу лижі, потрощив їх і частинами вкинув у вогонь, хоча директор і протестував. Приємне тепло підняло людям настрій, вони почали висловлювати неймовірні припущення. Максима, який і досі застерігав усіх од необачних кроків, майже ніхто не слухав. Докторові Тюдору теж було нелегко вмовити неслухняних дітей не бавитися водою.

— Я мушу вас усіх застерегти, краще далі від гріха! — гукав він батькам. — Цю воду ні в якому разі не можна пити.

Ми потрапили в критичну ситуацію, можливо, навіть найкритичнішу після вибуху. Ніхто, здавалося, вже ні в чому себе не обманював, не сподівався на неможливе. Розмовляючи, люди не звертались одне до одного й викрикували лиш те, що їх бентежило. Інші сиділи, заглибившись у роздуми, наче перебували в летаргічному сні. Вони не сприймали жодного слова, здавалося, не здатні навіть на найелементарніший розумний вчинок, котрий, як ніколи раніше, допоміг би нам згуртуватися; вони не здатні були навіть на розпачливий крок.

— Діти, — шепнула мені Ксенія. Вона заспівала про лиса, який украв гуску, й відганяла всіх від води. Я енергійно підхопив пісню й позбирав дітей біля столу. Всі дитячі пісні, які мені спали на думку, рядок за рядком, я співав разом з ними, дещо, на подив малюків, придумував тут же, аби їх утримати поряд.

Тим часом доктор узяв кілька шматків старої штори й накрив ними миски та відра, ще раз звернувшись до батьків, мовляв, у талій воді — радіоактивні осади. Уперше про це було сказано відверто, але дехто махнув рукою:

— Все одно виздихаємо…

Коли дітей уже годі було втримати коло столу, Ксенія організувала з ними гру на сходах. Перевдягтись у пальта й хутра дорослих, вони знову заспівали про лиса й мисливця, знову голосно пролунало загальне «піф-паф!» Старий Максим посміхнувся до мене.

— Нам треба було раніше це зробити, а не сидіти склавши руки, — сказав він.

— А зараз? — запитав я.

Він приніс кілька пляшок вина, келишки й налив потроху всім жінкам і чоловікам, які були в холі. Зніяковіло стояв він біля каміна й позирав на сходи, де діти так галасували, що його слів не було чути. Але я його розумів, ми з ним розуміли один одного з півслова, як і з Ксенією, котра затуркувала дітей. Якби вже не лишалось ніякого виходу, ми побрали б дітей на плечі й перенесли крізь болото, крізь чорний дощ — якнайдалі від смерті!

До мене й Максима проштовхався молодий чоловік, на якого я досі майже не звертав уваги, він підняв келишок і цокнувся з нами. Він ще не мав і двадцяти п’яти, був сухий, блідий і русявий, взагалі, непомітна особа. За столом завжди сидів мовчки, сам приходив і сам відходив. Одного разу з тарілкою й чашкою кави піднявся сходами вгору й увійшов до кімнати поряд з моєю.

— Піклуватися про дітей — це наш обов’язок, — сказав він, надпив трохи з келиха, постояв біля нас, вибачився, що не знає дитячих пісень, які Ксенія співала на сходах, намагаючись догодити дітлахам.

— У цих дітей ще все попереду, — сказав він і почав говорити такі банальні істини, що я вже хотів був одвернутись. Але Максим різко сказав йому:

— Ваша дружина вагітна.

Молодик спантеличено кивнув:

— Ви це теж знаєте?

Старий Максим перезирнувся з лікарем, який, здається, зразу здогадався, в чім річ. Я попросив долити мені вина й дізнався, що дружина цього чоловіка з години на годину чекає пологів. Майже грубо, через моє плече, лікар про щось його розпитав і пішов нагору.

— Це правда? В сусідній з моєю кімнаті? — запитав я.

Максим поспіхом випив, схопив чоловіка за руку й гримнув на нього:

— А ви залишайтеся тут! Могли б нам раніше хоч натякнути.

Мова зайшла про таке, що призначалося не для моїх вух. Уночі доктор перевіряв кімнати, маючи дублікат ключів. Він не покладався на інформацію, яку одержав ще вдень, у кожному разі подбав про все завчасно. Я дізнався, що все вже готове для того, аби вирушити звідси. Лише через дитину, народження якої ми чекали, цього не можна було зробити.

Чоловік стогнав, пригнічено просив його зрозуміти.

— Я цього не хотів, ні, за це ніхто не може нести відповідальності. — Він змовчав про стан своєї дружини, зачинив її в кімнаті, щоб ні в кого не викликати паніки. — Від цього ж не може залежати доля стількох людей!

— Може! — заперечив йому Максим. Він вихилив два келихи вина, однак не сп’янів, став ще тверезішим, стриманішим. Він не зводив