Олександр Костянтинович Тесленко - Викривлений простір

це дрібниці. Поглянь, які красені. Теж натуральні, як і ті, що в тебе повиздихали.

— Що з мене належить? — галантно усміхнувся Сухов, стримуючи себе. Йому не подобалось в Іванові все: і обличчя, і голос. Але…

«Стриманість — запорука мудрості. Хто це сказав? Чув або десь вичитав. Стриманість…»

— Що ти, Антоне?! Коли ти лікував мене, я ж не думав про те, чим буду тобі зобов’язаний.

«Я лікував його. Це справді було. Але ж я тоді розумів, що лікую цілком здорову людину. Тоді я радів кожному пацієнтові, а Іван… Яке гидке обличчя. Тонкі вусики, як два хробаки під носом. Іван, власне, зробив мені кар’єру. І за це я повинен платити стриманістю? Як хочеться сказати щось брутальне, навіть вдарити навідліг. Чи це в мені говорить архаїк? Ми просто вже давно чужі з Веронікою, і тому мені стало байдуже, з ким вона… Як там уСандра? «І все одно ніколи вже не буде до божевілля дивного й простого, тремтливого бажання таїни і трепету від доторків звичайних. Ніколи. Вже ніколи. Хоч з ярликами наймодерніших із фірм. Ніяка імітація турботи, інтелігентності, розважливості не оживить того старого фото, на котрому ви стоїте красиві й молоді, і ніби можна вам повірить, і ніби можна вам довірить той вогник трепетний, що, наче свічка, горів-горів між нами і загас…» Що від моєї любові залишилось? І кому потрібна моя ревність?»

— А зараз ти чомусь говориш про зобов’язаність, Антоне, — Іван невимушено усміхнувся. — Це я твій вічний боржник. Ти зробив мене здоровою людиною.

— Пусте, — відмахнувся Сухов.

«Він мені бридкий, як маргон… Чи не маргон він?»- стрельнула підступна хвороблива думка.

— Ти стомився, Антоне? Складні операції? — скільки співчуття в голосі.

— Складні, — спроквола ствердив Сухов і сів у крісло навпроти акваріума.

— Тобі подобаються нові рибки? — Вероніка поклала йому руку на плече, і Сухов здригнувся, йому захотілося відсторонитися. Проте навіть вигляду не подав.

«Навіщо показувати характер? Вони лише сміятимуться в душі наді мною. Вероніка якось сказала: «А хіба відвідини Івана якось позначаються на наших з тобою стосунках?» І то правда. У покійників глибокий сон. Краще сидіти, відпочивати І подумки згадувати вірші Сандра. «І пролітають літаки, далекі білі свистуни, а ми, мов чаклуни горбаті, за вікнами своєї хати сміємось, плачемо, і так, мов непомітно, пролітає маленьких чаклунів життя. Над нами — небо й літаки, над літаками — виснуть зорі, а над зірками вже — нікого, а над нічим-то знову ми посвистуєм, як літаки, і руки зводимо, як крила, щоб бути схожими на них, далеких, білих!..»

— Гарні рибки. Правда, Антоне?

— Так.

— А ось у цієї такий славний хвіст. Розкішний. Спасибі, Іване. Я… Ми тобі дуже вдячні.

18.

На світі є речі, які можна оцінювати тільки однозначно.

Голова житлової ради підвів погляд і довго дивився просто в очі Сухова-старшого, ніби прагнучи віднайти там щось недомовлене, приховане. Видавалось, Платон Миколайович має до вченого деяке упередження.

— Здається, я можу зрозуміти вас, ваше здивування і вашу цікавість. Справа в тому, що я знайомий з Гіатою.

— Ви давно її знаєте? — запитав Сухов.

— Порівняно недавно. Але, погодьтесь, для того, аби по-справжньому взнати людину… Одне слово, хочу сказати, що пуд солі не обов’язково їсти все життя. Чи не так?

— Отже, ви згодні зі мною?

— Пробачте, що ви маєте на увазі?

Сухова дивувала надмірна обережність Платона Миколайовича. Той ніби чогось боявся, щось передчував, від чогось хотів максимально застрахуватись.

— Ви погоджуєтесь зі мною, що Гіата Біос — людина дуже…

— Дуже химерна, хочете сказати, — рішуче перебив його Платон Миколайович. — З цим я просто не можу не погодитись. Але, врешті, у вас більші можливості, — втомлено мовив голова житлоради. — Тож у вас, будемо сподіватися, більше підстав твердити — хвора вона чи здорова. А я, пробачте, на вундеркіндах не дуже розуміюся.

Карбуючи кожне слово, Сухов-старший процідив:

— Ні, вона не хвора, бо хворих людей не бояться голови житлорад.

Платон Миколайович підвів погляд, проте дивився кудись удалину, ніби крізь Сухова. За якусь мить примирливо усміхнувся.

— Ви помиляєтесь. Я не боюсь її. Але мені справді важко однозначно сказати вам про моє ставлення до Гіати Біос.

— Чому?

А що міг відповісти Платон Миколайович? Розповісти, як Гіата колись прийшла до нього вперше? Прийшла до нього додому. Розповісти, як він зачудовано дивився на її золотаве волосся, що розтікалося струмками по плечах? А п’янкий запах її тіла. А її магнітні погляди…

— Розумієте, мене життя навчило, що не варто бути дуже категоричним у своїх твердженнях. Принаймні, не варто поспішати зі своєю категоричністю.

— Даруйте, я прийшов до вас не зопалу. Сподіваюсь, ви це розумієте.

— Так. Але зрозумійте й мене — я не боюсь її. Все це складніше, вона дуже цікава, навіть приваблива жінка.

Микола Сухов несподівано для самого себе розсміявся… Він не чекав, що розмова хоч якоюсь мірою торкнеться делікатної теми стосунків поміж чоловіками й жінками.

— Даруйте, мені як представникові влади досить важко зараз…

— А від вас цього ніхто й не вимагає! — вигукнув Сухов. — І вам не потрібно багато говорити! І мені аж ніяк не цікаво, як ви знаєте Гіату Біос. Я прийшов не особисто до вас, а до голови житлової ради, і вимагаю серйозної розмови.

— Ви даремно гарячкуєте. Вас дивують її експерименти?.