Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

її розхристав, щоб було видно моє голе тіло. І штовхнув двері. Племінник, як і раніше, грав сам з собою «в дурня».

Вигляд у мене був такий мокрий і розтерзаний, що Племінник, мені здалося, в першу мить мене не впізнав. Але потім придивився й підняв своє величезне тіло з-за столу.

— Це ти… хло'?

— Я… — відповів я, дихаючи так, щоб він зрозумів, що я майже задихаюся.

— Крізь стіну пройшов?

— Ні… Я дверима. Тими, що перекосилися й відчиняються тільки трохи-трохи. Скинув пальто і проліз. Бачите, сорочку подер. Але проліз. Інші застрягли й повернулись назад. А я просто до вас!

— Чому ж не ушився?

— Мені вам треба сказати… Повідомити!

— Сміливий ти, я бачу, хло'. А коли я тебе назад туди запхну, як оселедця в банку?

— Запхніть! Будь ласка!.. Я сам охоче запхнуся. Але спершу послухайте. Я мушу вас повідомити…

На його маленькому личку знову не вміщувалося нічого, крім усмішки.

— Я б вас випустив. Трохи згодом. — Він захихикав. — Та коли ви самі хвіст піднімаєте, глядіть мені, гаврики! Адже там написано: «Не підходити!» А ти, хло', підійшов? Начхав, виходить? Запхну я тебе назад. І будеш сидіти тихо, наче мати рідна не народила!

— Запхиіть! Будь ласка! Але спершу послухайте!

— Ну що там?.. — Він махнув на мене, наче на комара.

— Ми знайшли там… винятково цікавий запис! На стільниці. Просто на стільниці, зверху! Ви не помітили, бо цей запис зроблений олівцем і вже трохи стерся. Але зате дуже важливий! І адресований вам особисто!

— Мені?

— Вам особисто! Уявляєте?

— Мені особисто?

— Вам! Не вірите? Можете подивитись!

— На столі?

— Просто на круглій стільниці. Якщо вам за якісь папірці музей оголосив подяку, то вже за стіл з написом… Напевне, портрет ваш у музеї почеплять. І всім екскурсантам розповідатимуть!..

— А може, і грошенятами пахне?

— Заплатять! — упевнено сказав я. — По-перше, за стіл: це ж річ, безпосередньо пов'язана з життям письменника. І його творчістю! Потім, він же лише на трьох ніжках… А в музеї знаєте як? Що старіша річ, що більше поламана, то дужче за неї хапаються. Чули, кажуть: «Музейна рідкість»? Це, значить, щось поламане або роздерте. А по-друге, там же напис, адресований вам! Табличку почеплять: «З особистого архіву…» Я такі читав. І портрет… Ваш портрет!

— Ну, ти не мудруй! Не твого розуму справа, хло'. Веди-но мене. Коли правду кажеш, усіх випущу. А коли набрехав, теж випущу… дух з тебе! Второпав?

Задоволений собою, він розсипав огидний, дрібний смішок. І затопав униз, переступаючи через дві чи три сходинки. Я ледве встигав за ним. «Аби тільки не зірвалося! — думав я. — Ну, а коли зірветься… Я загину в підвалі. І не так, як Аїда і Радамес, що все-таки були удвох. Ні, я закінчу своє життя в темній вогкій самотині! Усе вирішиться буквально через секунду. Ось зараз! Ось зараз…» Я витер з лоба краплини страху. Навіть не дуже досвідчене око могло б безпомилково визначити: я трусився, мов у лихоманці. Як добре, що Наташа була далеко!

Ми зупинилися під дверима, що вели просто у підвал. Племінник ухопився за клямку. Залізо з іржавим скреготом проїхало по залізу. Потім він крутнув головку англійського замка.

— Проходь, хло'…

— Ні, ви перший. Адже ви старший! Я собі не дозволю…

— Чемний ти, хло'! Не люблю чемних.

Він ступив у вогкий морок підвалу.

І ту ж мить двері, які я сміливо й рішуче штовхнув йогою, хряснули. Клацнув замок, до якого ніхто не мав ключа… Про всяк випадок я тут-таки наліг на клямку і закрив її.

— Хло', ти що? — почулося за дверима.

— Не хочу вам заважати, — з погано прихованою зловтіхою відповів я.

— Відчини двері! Відчини-и-и!

— А ви нам відчинили?

— Ну, хло'! Ну. ти в мене…

— Поки що не я у вас, а ви у мене… сидите в підвалі.

— Зараз я твоїх дружків… Я їх усіх! Наче й мати рідна не народила!.. Я їх…

— Спершу знайдіть!

— Та я їх!

— Посидьте удвох із скелетом!

Він загрюкав у двері ногами. Але вони були міцно оббиті іржавим залізом.

— Спробуйте пролізти через інші двері, — порадив я, знаючи, що через них пролізе тільки маленька Племінникова голівка. Або його нога.

— Наб-брехав? Ти мені наб-брехав?

— Ні, я сказав правду. Підійдіть до столу і переконайтеся!

Я почув, як затупотіли його ножиська.

«Ось зараз він зупинився коло столу… — думав я. — А зараз він читає: «Племіннику! Вітай свою тітку!»

— Відчини-и-и! — долинув крик з глибини підземелля, схожий на ревіння циклопа, замкненого в печері.

Почуття законної гордості сповнювало мене! Шлях до телефону відкрито! Наташина мама була врятована!..

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

у якому ми чуємо різні голоси й тупотіння погоні…

— Як тобі вдалося? Як ти це здійснив? Як зробив? Розкажи!

— Головне — результат, — відповідав я на запитання своїх друзів. — Він сидить у підвалі? Сидить! Він репетує в підвалі? Репетує! Все інше, як кажуть, деталі.

— Переможців не судять! І не розпитують!.. — виголосив Покійник.

Йому не хотілося, щоб мною захоплювались, щоб мене розпитували. І хоч наші бажання аж ніяк не збігалися, я теж сказав:

— Нащо оглядатися назад? Краще будемо дивитися вперед!

— Я чув, що у військових заведено аналізувати воєнні операції, що привели до перемог, — сказав Принц Датський. — На них вчаться інші!

Мені не хотілося вголос