Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

Алику! Ти найсміливіший з нас!

Він поважав чужу відвагу.

— Я знаю, що мої вірші не приносять нікому особливої радості, — сказав він. — Але я ніяк не можу відвикнути…

— Від чого?

— Висловлювати свої почуття у віршах.

— Чому ти про це заговорив?

— Тому що спали мені на думку деякі рядки. Поки ми бігли. Відійдемо на хвилинку. І я прочитаю. Тобі одному!

Я зрозумів, що нічого поганого Принц про мене скласти не міг. Тому мені схотілося, щоб Наташа теж почула рядки, що спали Принцові на думку. Адже так приємно, коли тебе хвалять у присутності улюбленого створіння!

Я, немовби на прохання Принца, відійшов убік. Але в той, де стояла Наташа. І сказав:

— Прочитай! Не обов'язково мені одному. І не обов'язково тихо. Навіщо ж ставати на горло власній пісні?

Ось що він прочитав:

Я збагнув: не виступи й оцінки В пам'яті лишаються повік. Алик в день оцей довів усім нам. Що ділами славен чоловік! Ми хвалить тебе завжди готові. Лиш вертай до нас живий-здоровий!

Але й сам Принц Датський ніколи не був боягузом. Він запропонував:

— Хочеш, я піду разом з тобою?

— І я піду, — сказала Наташа.

У її фразі було тільки три слова. І в двох із них було лише по одній літері. Лише по одній! Але слова ці опекли мене (в позитивному розумінні!).

Я не збирався, як Покійник, говорити, що мрію загинути. Навпаки, після трьох Наташиних слів мені схотілося існувати далі, як ніколи досі!

Але так само, як ніколи досі, я ладен був ризикувати собою в ім'я високої мети: врятувати її маму. І всіх наших мам! Татки, мені здавалося, менше потребували порятунку.

На тому останньому привалі я зрозумів, що кохання може надихнути людину на багато що!

— Я розумію ваше бажання поділити зі мною труднощі, — сказав я. — Повірте: мені дуже не хочеться ставати на горло вашій пісні! І народна мудрість говорить: «Один у полі не воїн!»

Тут я подумав, що уже вдруге за якісь п'ять хвилин заходжу в конфлікт із старою народною мудрістю. «Певно, жодна мудрість не годиться на всі випадки в житті!» — вирішив я. Того дня думки й узагальнення буквально обсідали мене.

— В даному разі, — сказав я, — конче потрібно, щоб воїн був у полі один. Але ви весь час будете поруч мене! — Я глянув на Наташу. — Ну, а коли я не повернуся…

— «Лиш вертай до нас живий-здоровий», — сам себе процитував Принц.

— Постараюся, — відповів я.

— Ти йдеш? — тужливо сказала Миронова: вона боялася залишитись без керівництва. Все-таки командиром був я!

— Що ти замислив? — спитала Наташа. — Може, скажеш? Що ти замислив?..

— Я відкрию вам шлях до телефону! Я усуну Племінника!

— Усунеш? В якому розумінні? Фізично? — злякано прошепотів Покійник. — В якому розумінні?..

— В тому розумінні, в якому треба!

— Усунеш? — розгублено сказав Гліб. — Але ж це… він, знаєш… Його всі тут… Як вогню!

«Ти б уже мовчав!» — хотів був відповісти я Глібові. Але стримався: розслідування не було завершене, і я не мав права при всіх його звинуватити, винести йому вирок.

— Отже, ідеш сам? Остаточно? — спитав Принц.

Я відчував, що друзі хочуть відтягти важку хвилину. Вони дивилися так, наче прощалися зі мною назавжди. Це було над мої сили. І я зробив рішучий крок: скинув з себе пальто.

— Ти застудишся, — сказала Наташа.

— Що поробиш? Це необхідно.

Вона простягла руки і взяла моє пальто.

«Коли що… нехай це буде пам'яттю про мене», — хотів я сказати. Але не сказав.

— Коли що… ти кричи, — попрохав Принц.

Він запропонував це, керуючись найкращими намірами.

Але я глянув на нього з подивом:

— Кричати? Нізащо!

— Що ж нам робити? Сидіти склавши руки?

— Сховатися за деревами й чекати мого сигналу! Коли я вихилюся з вікна й непомітно махну рукою, знайте: з Племінником покінчено!

— Назавжди? — спитав Покійник.

— Назавжди чи на час — хіба не байдуже? Важливо, що шлях до телефону буде вільний! Я вам непомітно махну…

— Чому непомітно? Ти махни якнайпомітніше. Бо ми не помітимо, — сказав Принц.

— Будь обережний, — тихо попрохав Гліб.

«Треба було раніше думати!» — відповів я про себе. І сміливим, рішучим кроком рушив до дачі, назустріч ризикові, подвигові й невідомості!

А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Дощ став рясніший. Я знав, що друзі, які пильнували кожен мій рух, бачать, як вітер шарпає мою одежу і як постать моя поступово мовби розчиняється в густій запоні дощу…

Я зайшов у дачу. Серце моє калатало так, що я притримав його рукою. І став підніматися «буркотливо-рипучими» сходами, які не рипіли. Кожен крок наближав мене або до тріумфу, або… Та про це я намагався не думати.

Згори знову долинуло бурмотіння:

— Ах, ви все ще пручаєтеся? В такому разі ми вже вас доб'ємо! Ах, ви так?.. Тоді ми вас — бац! — по карку!

Мені здавалося, що ці слова адресовано мені. І я зупинився. Та лиш на мить. А потім, щоб не залишати собі часу на вагання, швидко вибіг сходами нагору. На порозі колишньої Дачникової кімнати я знову на мить затримався: розстебнув куртку, роздер свою стару сорочку на тих самих місцях, де вона була заштопана, потім і