Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

Наділивши нещасного Джо відром, шваброю, ганчіркою та шматком мила, Майкл залишив його працювати, а сам, вдоволено посвистуючи, зійшов на палубу.

Дівчатка приготували нашвидкуруч ленч і подали на тарілках Пітерові й Віллу в стернову рубку, а самі з Майклом поїли на палубі. А в Джо було стільки роботи, що він навіть не вийшов нагору і їв свою порцію під час коротких перепочинків; після чого знову кидався драїти, підбадьорюваний словами вдячності, якими осипали його дівчата, готуючи обід в камбузі.

Йдучи на добрячій швидкості спокійним чистим морем, «Норець» минув Уїтстебл. Вдалині вже виднівся Маргетський мол. Білл показав на карті умовний знак, яким було помічено Гукську мілину, що лежала ліворуч до їхнього курсу. Пітер уже трохи навчився читати карту, і його дедалі більше непокоїла думка, як збутися небажаних пасажирів. Рамсгіт був недалеко за поворотом, там йому доведеться і пальним заправитись й одночасно відкараскатися від цих пройдисвітів. Але як це зробити?

Він ще раз обміркував пропозицію звернутися до поліції і знову дійшов думки, що не варто ризикувати. Неможливо втягти поліцію у цю справу, не розкривши, принаймні частково, їхньої таємниці, а тоді — безперечно! — і їх не пустять на пошуки скарбів. Ні, цього не можна робити, думав Пітер, треба діяти самостійно, не вдаючись до поліції.

Приваблива була і Майклова пропозиція — штовхнути шахраїв за борт, але не у відкритому морі, де вони могли б утопитися, а в якомусь порту або десь близько берега. Пітер серйозно обміркував і такий хід, але зрештою мусив визнати, що це практично нездійсненно. Не тільки тому, що їм важко впоратися з двома дорослими чоловіками, а ще й зовсім неможливо зчинити бійку на палубі поблизу берега, не привернувши чиєїсь уваги.

Ще один вихід: в Рамсгіті удати, ніби мотор зіпсувався, і переконати їх, щоб шукали інший спосіб вчасно дістатися до пароплава, котрий нібито чекає на них по той бік Ла-Маншу. І хоч цей план був досить винахідливий, Пітер не сумнівався, що той-таки Білл знайде якусь причину, щоб затриматися, поки «Норець» знову рушить в дорогу.

Певно, й так можна — заманити моряків по одному під палубу, оглушити їх ударом качалки по голові і зв'язати. Чим більше Пітер міркував над цим планом, тим більше він йому подобався. Проте він розумів, що виконати його буде важко. Навіть якщо вдасться захопити моряків у полон, то рано чи пізно хтось може прийти на катер і виявити їх. Звичайно, можна було б посадити їх як бунтівників у човен і пустити посеред Ла-Маншу, давши на дорогу пачку сухарів та глечик води, але…

— Дурниця! — буркнув Пітер сам до себе, стримуючи політ своєї фантазії. — Чисто голлівудська дурниця.

Білл показав уперед і трохи праворуч до курсу катера.

— Буй мису Лонг Ноуз, — коротко сказав він і кінчиком олівця показав позначку на карті. — Завернемо за мис — і недалеко Рамсгіт.

Він сказав правду. Порівнявшись з Бродстеєрсом, вони побачили масивну кам'яну стіну Рамсгітського порту, і Пітер у відчаї визнав, що так нічого путнього й не придумав. Вже обігнули буй на зовнішньому рейді і прямували до входу в порт, а Пітер так ні на що й не зважився.

— Чи довго думаєте тут стояти? — спитав Білл, скеровуючи катер на вхід у порт.

— Недовго, — відповів Пітер. Він досі не подумав про це. І саме оте «недовго» і наштовхнуло його на думку. Він висунувся із стернової рубки й гукнув Майкла, котрий жваво про щось розмовляв з Джіл та Керол.

— Поклич Джо. Хай допоможе, коли почнемо причалювати.

Майкл миттю зник внизу. Пітерові здалося, що минула ціла вічність, доки він з'явився знову у супроводі Джо. Вони саме обходили вузенький місток, коли Білл повів катер мимо правого молу, і течія припливу підхопила й пронесла «Норця» крізь вузький прохід.

— Ми в гавані! — збуджено закричав Майкл, ставши в дверях стернової рубки. Тої ж миті з контрольної вишки на краю молу прогримів гучний металічний голос:

— На «Норці», причал номер сім.

Пітер обвів поглядом порт. Могутні високі стіни піднімалися прямо з води, і на них виділялися чітко намальовані великі цифри. Біля причалів стояли різні судна — кілька риболовних траулерів, портовий катер, дві-три яхти і рятівний човен, що яскрів червоною, синьою і білою фарбами. Причал номер сім був вільний. Пітер взявся за штурвал і почав підводити до нього катер, уповільнивши хід і розвернувши «Норця» кормою, щоб стати впритул до стіни.

— Спасибі! — сказав він Біллу. — Ви добре вели катер. — Він глянув угору на високу слизьку стіну, по якій спускалася залізна драбина. — Мабуть, краще закріпити канати нагорі, — мовив він. — Білле, якщо ви візьмете кормовий канат, а Джо носовий…

— Я можу взяти обидва, — втрутився Джо, все ще охочий прислужитися.

— Пітере, я теж хочу піднятися на причал, — попросив Майкл.

— Ні, Майкле, ти мені потрібен, закріпиш кінці тут, на катері.

— Ну, прошу тебе, Пітере!

— Ні! — гостро одрубав Пітер.

— Джо сам зійде нагору, — сказав Білл.

— Мені хотілося б, щоб ви теж з ним зійшли, — сказав Пітер, щиро бажаючи цього.

Білл знизав плечима.

— Як хочете, — буркнув він. — Я просто думав, що й одного досить.

З легким скрипом «Норець» вдарився об стіну, і дівчатка схопилися на ноги. Побачивши, що Керол уже стала однією ногою на щабель драбини, Пітер злякався: він припустився величезної помилки, не сказавши дівчатам нічого про цих двох пасажирів.

— Керол! Джіл! — у відчаї закричав він. — Не сходьте, доки ми не пришвартуємось. Мені потрібна буде ваша допомога.

Дівчатка неохоче зосталися на палубі й, розчаровані, чекали.

Білл узяв кормовий канат, перекинув петлю через плече і рушив до сходів. Джо, старанно копіюючи його рухи, схопив носовий канат і пішов за ним. Пітер притримував катер, узявшись однією рукою за драбину, а другою — за поручні «Норця».