Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

– Що ви тут робите? – запитав він.

– Що хочу, те і роблю, – відповідав Негоро.

– Що ви сказали? – сердито вигукнув Дік.

– Я сказав, – відповів судновий кок, – що немає правила, яке б забороняло гуляти кормою.

– Так от, з цього моменту я встановлюю таке правило, – сказав Дік Сенд. – Я забороняю вам виходити на корму!

– От як! – глузливо протягнув Негоро.

І ця людина, що зазвичай так вміло стримувала себе, зробила загрозливий жест.

Молодий капітан вихопив з кишені револьвер і прицілився в суднового кока.

– Негоро, – промовив він, – знайте, що я ніколи не розлучаюся з револьвером і що за найменшого порушення дисципліни я прострілю вам голову!

Цієї миті Негоро раптом відчув, що якась непереборна сила нагинає його до палуби.

Це Геркулес поклав свою важку руку йому на плече.

– Капітане Сенд, – сказав велетень, – дозволите мені викинути цього негідника за борт? Акули тішитимуться. Адже вони нічим не гребують.

– Поки не потрібно, – відповів Дік Сенд.

Негоро випрямився, коли гігант зняв руку з його плеча. Але, проходячи повз Геркулеса, він пробурмотів крізь зуби:

– Зачекай-но, клятий негре, ти ще поплатишся!

Тим часом напрям вітру змінився на сорок п'ять градусів – так принаймні подумав Дік Сенд, глянувши на компас. Його дуже здивувало, що така різка зміна ніяк не відбилася на морі. Судно йшло тепер колишнім курсом, але хвилі, замість того щоб розбиватися об корму, хлюпали під кутом з лівого борту. Це було небезпечно і Дік Сенд, щоб порятуватися від цих підступних ударів хвиль, змушений був змінити курс на чотири румби, щоб вітер як і раніше дув в корму.

Тривожні думки не давали спокою молодому капітанові. Він все питав себе, чи немає зв'язку між сьогоднішнім ненавмисним падінням Негоро та поломкою першого компаса. Навіщо вийшов на корму судновий кок? Можливо, йому для чогось потрібно, щоб і другий компас вийшов з ладу? Однак, для чого? Це було абсолютно незрозумілим. Адже Негоро не менше, ніж решта, повинен був бажати якнайскоріше дістатися американського материка.

Коли Дік Сенд розповів місіс Уелдон про цю подію, вона зауважила, що теж не занадто довіряє Негоро, але не розуміє навіщо б йому знадобилося навмисно псувати компас.

Все ж Дік вирішив про всяк випадок постійно спостерігати за Негоро. Втім, той пам'ятав про заборону молодого капітана і більше не показувався на кормі, де йому позаяк нічого було робити за своїми службовими обов'язками. Окрім того, тепер на кормі постійно жив Дінго, до якого кок намагався не наближатися.

Весь тиждень буря не вщухала. Показники барометра впали ще нижче. З 14 по 26 березня вітер не спадав ані на хвилю, так що не можна було розраховувати на затишшя, щоб поставити вітрила. «Пілігрим» мчав на північний схід зі швидкістю не менше двохсот миль на добу, а землі все ще не було! Адже ця земля – континент Америки – величезною перепоною простягнулася між Тихим та Атлантичним океаном більш ніж на сто двадцять градусів.

Дік Сенд задавався питанням, чи не втратив він розуму, чи не втратив почуття реальності, чи «не йде Пілігрим» вже протягом багатьох днів неправильним курсом. Але ні, він не міг так помилитися! Сонце, хоча й невидиме через хмари, незмінно сходило перед носом корабля і сідало за його кормою. Що ж у такому разі сталося із землею? Ця Америка, об яку його корабель міг розбитися, куди вона подівалася? Північну або Південну – все було можливо за цього хаосу, – але хоч якусь з них «Пілігрим» не міг оминути! Що сталося з початком цієї жахливої бурі? Що відбувається зараз, якщо цей берег – на щастя або на нещастя для подорожніх – все ніяк не з'являється перед ними? Невже компас обдурив їх? Адже Дік не міг звірити його показники після того, як було зламано другий компас! Саме цього він і боявся, адже чим ще можна було пояснити те, що досі вони не побачили взагалі ніякої землі?

Весь час, вільний від чергування за штурвалом, Дік розглядав карту. Проте, скільки він не запитував її, ані вона, ані хтось інший не могли відповісти на загадку, яку загадав Негоро.

Близько восьмої години ранку 26 березня сталася найбільш важлива подія.

Геркулес, який ніс вахту, раптом закричав:

– Земля! Земля!

Дік Сенд кинувся на бак. Адже Геркулес – не моряк. Можливо, очі обманюють його?

– Де земля? – крикнув Дік.

– Онде! – відповів Геркулес, вказуючи рукою на ледь помітну крапку в північно-східній частині горизонту.

Через заглушливий рев вітру та моря голос його було заледве чутно.

– Ви бачили землю? – перепитав юнак.

– Так! – закивав Геркулес.

І він знову витягнув руку, вказуючи на північний схід.

Дік примружив очі… однак нічого не побачив.

Цієї хвилі, порушуючи обіцянку, дану Дікові, на палубу вийшла місіс Уелдон: вона також почула крики Геркулеса.

– Місіс Уелдон! – загукав Дік.

Що сказала місіс Уелдон, розчути було неможливо, проте вона також намагалася розгледіти землю, яку помітив Геркулес, і, здавалося, вся її доля зосередилася в цьому погляді.

Однак, вочевидь, Геркулес погано вказав напрям: ані місіс Уелдон, ані Дік нічого не бачили на горизонті.

І раптом Дік витягнув руку вперед.

– Так! Земля! Земля! – промовив він.

В прогалині між хмарами показалося щось схоже на гірську вершину. Очі моряка не могли помилитися: це була земля.

– Нарешті, нарешті! – закричав він.

Він міцно вхопився за поручні; Геркулес підтримував місіс Уелдон, і вона не зводила погляд з землі, яку вже не сподівалася побачити.

Вершина гори знаходилася в десяти милях з підвітряного боку, по лівому борту. Прогалина між хмарами збільшилася і тепер її вже можна було розрізнити абсолютно виразно. Без сумніву, це був який-небудь мис на Американському континенті. «Пілігрим», що плив з оголеними щоглами, не міг повернути до нього, але тепер він обов'язково мусив підійти до землі.

Це було питанням декількох годин. Було вже восьма година ранку; значить, опівдні «Пілігрим» наблизиться до берега.

За наказом юного капітана Геркулес відвів в каюту місіс Уелдон: за такої сильної хитавиці без допомоги вона не змогла б пройтися палубою.

Затримавшись ще на хвильку на носі, молодий капітан повернувся до штурвалу, який тримав Том.

Нарешті Дік побачив цю довгождану і таку бажану землю! Але тепер замість радості він відчував страх.

Так,