Владислав Крапівін - Тінь Каравели

чи довго ми їхали. Не пам'ятаю. Я вже зовсім не боявся, і сидітн мені стало хороше. Я повірив у надійність долоней, що тримали мене. У доброту й вірність Оленя.

— А ти не заблукаєш? — почув я.

І отямився.

— Не заблукаю.

Але ми були вже далеко від дому. Біля річки, перед мостом.

— Біжи додому, — сказав вершник. — А то ще загубишся.

Він зсадив мене на дорогу, і довелося примиритися з цим.

Адже диво не може тривати вічно! Я подивився, як чоловік у шкіряному кашкеті сідає в сідло, провів рукою по гладенькому боці Оленя і повернувся, щоб йти додому. Гірше буває, коли довго прощаєшся. І враз почув:

— Зачекай, синку.

Ці два слова поштовхом зупинили мене. Він сказав не «хлопчику», не «малюк», а «синку». З давніх пір ніхто з чоловіків не називав мене так. І я не думав, що назвуть коли-небудь, тому що батько у квітні сорок п'ятого загинув від випадкової кулі в німецькому містечку.

Я повільно обернувся.

— Зачекай, — сказав вершник.

З кишені брезентової куртки він дістав незрозумілу річ і простягнув мені:

— Візьми. На щастя.

Я підійшов. У руці у вершника була крихітна підковка. Ну зовсім маленька, навіть для лошати не підійшла б. Я прийняв її в долоню. Вона виявилася важкою і теплою.

Треба було хоч спасибі сказати. А я мовчки дивився то на підковку, то на Оленя, то на вершника. Та, мабуть, я все-таки хороше якось дивився. Бо вершник посміхнувся доброю своєю посмішкою. Потім торкнув каблуками вороного Оленя і риссю почав наздоганяти табун, що віддалявся.

В мені стрімко виростав спогад про зелений вузький листочок, що пробиває сніг, і про коней, які мчать крізь ніч…

Я знову повертаюся до зошита своїх напівдитячих віршів. Просто мені здається, що в ті дні я говорив про дитинство краще, ніж зараз:

Це пам'ять про зимовий садок, Про травинку серед зими… Жили-були на світі вершники — Жили-були на світі ми! Вся земля гула під нами, Були ночі, як списи, як пруги. Били коні Копитом У камінь — Іскри сипались навкруги. Сурми кликали, кликали… Це був не сон, не забуття. Ми не просто грались в кінноту — Ми, як вершники, Йшли в майбуття…

Отже, табун пішов. Я помахав вершникові й Оленю рукою, в якій тримав підковку.

І мені здається тепер, що дуже швидко, мало не наступного дня, прийшов теплий зелений травень і вимахали уздовж парканів густі високі трави.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ТОВАР

Однієї із сонячних травневих неділь сорок сьомого року я вчинив базарну крадіжку. Тепер наважуюся зізнатися в цьому. Сподіваюся, що читачі й закон простять мене. По-перше, минуло вже багато років. По-друге, на цей жахливий крок мене штовхнуло кохання. Ось що трапилося.

… У давні роки підкорювач Сибіру Єрмак Тимофійович поставив дерев'яну фортецю. Щоб вона була неприступною, козаки оточили дерев'яні стіни глибоким ровом. Рів заповнили водою. У воді відбивалися гостроверхі вежі, сигнальні вогні і списи козачої охорони.

Але на фортецю ніхто не нападав, і вона поступово зруйнувалася. Вода пішла в річку. Тільки рів залишився. Він був з'єднаний з великим яром, по якому дзюркотіла річечка. Річечка ця пробилася у рів і проточила нове русло. Потім уже ніхто не міг упевнено сказати, де справжній яр, а де рів, що його викопали козаки. Все разом це називалося «балка».

А ще була річка. Над нею нависали кручі.

Над кручами, над зарослими полином і коноплями укосами, схилами і косогорами розкинулося наше м течко. З дзвіницями, дерев'яними тротуарами, гранітними бруківками на центральних вулицях і афішними тумбами, що стояли мало не по пояс у траві. На тумбах рябіли оголошення про продаж меблів, про зникнення кози, реклами фільмів, афіші про концерти у міському саду й відкриття цирку, в яке вже ніхто не вірив.

Ми, хлопчаки, любили наше місто. Навіть ті, хто народився не тут, а приїхав під час війни, евакуювався з прифронтової зони. Боно було зручне для дитячого життя. В занедбаних скверах і старих провулках чудово гралося у розвідників. Невисокі дахи вірно служили майданчиками для запуску зміїв. Дерев'яні тротуари допомагали бігати: гнучкі дошки пружно підштовхували нас. А балка із зарослими стежинами і завулками була повна всіляких таємниць і запахів трав. Найдужче пахло полином. Я розтирав його насіння у долонях і притискав руки до обличчя. Губи ставали гіркі, і запах сухої землі та сонця довго не зникав. Мені здавалося, що саме так пахнуть савани незнаної Африки. Я тоді не знав, що це запах дитинства і батьківщини…

Але іноді нам хотілося, щоб місто було більше. Щоб блищали рядами вікон багатоповерхові домиська, дзеленчали трамваї, сяяли вечорами різнобарвні вогні. Щоб у цирку щодня були вистави, а вулицями мчали тисячі легкових машин.

І тому все захвилювалося, коли пройшла чутка, що головну вулицю збираються асфальтувати. Асфальт здавався ознакою справжньої міської культури.

На подвір'ях квапливо застукотіли молотки: хлопці збивали самокати. Ви уявляєте, які можливості відкривали перед самокатчиками асфальтові тротуари!

Я теж взявся