Світлана Талан - Повернутися дощем

— Ми й так будемо разом, завжди, — відповів Геник.

— Як гарно! — сказала Улянка із захопленням. — Кажуть, що на Донбасі лише терикони та голі степи. Так може думати лише той, хто тут не бував.

— Але ж насправді є кращі місця, — заперечив їй Геннадій. — Взяти хоча б Карпати, де суцільна зелень, велика кількість річок та озер, чисте повітря і нема такої спеки та суховіїв.

— Ти так говориш, ніби не тут народився, — Улянка закопилила губи та насупилась. — Я не буду сперечатися щодо краси Карпат, але людина на землі, яка дала їй життя, бачить усе найкраще. Як можна не любити весняний степ, коли тут буяють трави, наповнюючи пахощами повітря, гуляє вітер?! І річки у нас є, і озера. У нашому місті суцільний пісок, але ж поруч Кремінна з лісами! Пам’ятаєш Слов’янськ? Сині озера — неземна краса!

— Усе-усе! — Гена підняв руки. — Не буду сперечатися, що наш край справді мальовничий. Одні бачать у ньому, як і в житті, лише погане, інші — його красу. — Хлопець посміхнувся. — Я згадав про двох комах, які летять і бачать одна красиву та запашну квітку, інша — купу лайна поблизу квітки.

— Зауваж: я такого про тебе не казала! — засміялася дівчина.

Геннадію було приємно бачити таку Улянку: розкуту, смішливу, говірку. Він зупинився і подивився їй у вічі. Бездонна синь озер, у яких можна потонути і не шкодувати про це. Він обійняв дівчину, пригорнув до себе. Її обличчя було так близько, що він відчув, як спокусливо пахне її тіло. У прекрасних зволожених очах Улянки застигло чекання, і вмить їхні обличчя зійшлися так близько, що дихання змішалося і губи злилися в палкому поцілунку. Він знову і знову цілував її пухкі, м’які та теплі, налиті знадою губи і п’янів від щастя, яке наповнювало його теплом та світлом.

— Моя, моя люба дівчинка, — шепотіли його губи.

— Твоя, лише твоя, — злетіло шелестом з її вуст.

Геннадій відчув теплий подих дівчини біля шиї, і відчуття відданості та бажання охопило все його єство. Він повів Улянку туди, де дерева та зарості чагарників могли сховати їх від сторонніх очей, сів, притягнув дівчину до себе. Зелені трави простелилися закоханим м’яким килимом, дерева обступили їх тісним кільцем, прикрили своїм віттям, а соняхи сором’язливо опустили жовтаві голівки. Лише пустун вітер, володар донецьких степів, пронісся повз закоханих, залишивши їх наодинці. Теплі руки хлопця торкалися обличчя дівчини, її неслухняного коротко стриженого волосся з непокірним чубчиком, опустилися нижче, щоб зняти камуфляжну форму, яка нагадувала про неспокійні часи. Де живе кохання, там нема місця для кровожерливої війни, там є лише двоє: він та вона, а ще їхні лагідні руки, палкі поцілунки і нестерпна жага життя. Волошкові очі Улянки променилися щастям, вони наповнилися ніжністю, теплом та чеканням. Геннадій цілував її губи, які мали присмак серпневого вечора і ще чогось привабливого і медово-солодкого. Дівчина повністю піддалася владі його міцних і водночас м’яких та лагідних рук. Рознісся жіночий стогін, чи не вперше на цій землі за останні місяці стогін не від болю — від насолоди. Поважний найстарший сонях з великою головою, уквітчаною підсохлими пелюстками, стиха усміхнувся, мовляв, кохання не має причин і йому байдуже, що десь знову чути вибухи, воно все одно сильніше від смерті.

Перед від’їздом Настя дала останні вказівки Левкові. Добре, що хлопець не конфліктний, тож мовчки вислухав її настанови щодо того, що потрібно скласти у валізу. До початку навчання лишалося кілька днів, але Настя наполягла на тому, щоб він прибув до Києва на день раніше.

— Не потрібно робити все в останню хвилину, — повчала вона, складаючи документи в сумочку. — Ти повинен добре відпочити з дороги, напрасувати сорочку, обов’язково поснідати.

— Добре, — погодився Левко, — ви повернетеся, а я поїду.

— Не забувай, що мені треба буде провідати Юлю, я обіцяла Алісі про неї подбати.

— Про Левка можеш не турбуватися, — втрутився в розмову Вадим, — він уже дорослий чоловік, а не дитина, і його валіза вже три дні як зібрана.

— Ми повернемося, і я ще встигну тобі борщу три літри зварити, котлеток насмажу і ще чогось смачненького, — продовжила Настя, не звертаючи уваги на репліку Вадима. — Що ти їстимеш перші дні?

— Мені ще й борщ тягнути з собою? — Левко зітхнув. — Може, не треба?

— Я старша і знаю, що таке бути студентом, — відповіла Настя.

Хлопець не став перечити — борщ, то нехай буде борщ, хлопці поїдять. Настя дістала мобільник із сумочки, перевірила, чи зарядний пристрій на місці, і сказала, що потрібно присісти на доріжку.

Вадим пішов по машину, а Настя замкнула двері і вийшла надвір. Вона не вірила в прикмети і не вважала себе забобонною, але цього разу, коли першою на вулиці побачила жінку, чомусь стривожилась. Колись її свекруха навчила: побачиш першою жінку — день не задасться, а чоловіка — на удачу. Тоді Настя не надала особливого значення словам свекрухи, але не раз помічала: якщо зустрічала Семенівну — день ішов шкереберть. Чомусь саме зараз, перед дорогою, згадала свекруху. Може, щось трапилось із Геником? Він уже кілька днів не телефонував і з ним не було зв’язку. Тривожні та невтішні новини про події в Іловайську не давали їй спокою, хоча син запевнив, що він у Донецькій області далеко від Іловайська. Важко було розібратися з новин по телебаченню, де правда, і жінка вирішила, що про все достеменно знатимуть хлопці з