Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Думаєш, я не бачу, як ти оглядаєш мої груди і стегна? Думаєш, я не бачу, як ти вже все порахував?

— Що я порахував? — витріщив очі Богдан.

— Що в мене груди неповні 80, стегна за 90, і талія далеко не 60…

— Господи…

— Значить, я тобі за формулою Ландау не підходжу? Мені лише цікаво: я трійка з плюсом чи тверда четвірка?

— Людо, ну навіщо молоти повну дурню?

— Я з тобою більше розмовляю.

— Людо!

— Ти — злюка.

— Кохана!

— Не торкайся до мене, — ображена, вона лягла на матраци і накрилася ковдрою з головою.

Зарецький усміхнувся, дмухнув і загасив свічки, у темряві обійняв її, наткнувшись ротом на її розтулені уста.

Від нудьги Зарецький і Людмила гуляли, бо сидіння в темряві при свічках дуже пригнічувало. Провулковою траншеєю вони вийшли на центральну площу. Біля зачиненого супермаркету помітили поляків, у білому та червоному пуховиках. Їхній вигляд був геть кепський. Неголені, почорнілі, змарнілі, вони були схожими на водіїв-далекобійників, які зупинилися на кілька днів, аби відпочити від дороги. Людмила запропонувала підійти і поговорити з ними.

— Б-ю-х-л-о є? — з наголосом на перший склад сказав до них червоний пуховик.

— Бухло? — перепитав Зарецький.

— Так! Так! Бухло, бухло! — радісно залопотів білий пуховик.

— Пішли, — усміхнулася Людмила й покликала їх у гості; поляки спершу розгубилися, але коли здогадалися, що їх запросили на обід, одразу пожвавилися й зраділи.

Зарецький поставив варитися велику каструлю картоплі, дістав із погреба квашену капусту та помідори. Поляки радісно говорили, що це найдрайвовіша їхня поїздка за все життя, що це крутіше, ніж було в Норвегії та на Камчатці. Після вчорашньої Миколиної настоянки Зарецький почувався не дуже впевнено, а тому йому кортіло поправитися. Під картоплю із соліннями вони випили кілька пляшок горілки. Один поляк, у червоному пуховику, вийшов покурити надвір, але миттю повернувся дуже збуджений та ошелешений. Він сказав, що сніг перестав падати. Здивовані, всі вибігли з будинку. Вечірнє темно-синє небо було чистим-чистим; снігу як і не було; жодної хмаринки; відчувався легкий морозець.

Зарецький зайшов у гараж, завів машину й увімкнув радіо. Ловлячи хвилі, він упіймав новини і дізнався, що важкий, безпрецедентний циклон нарешті покидає Східну Європу. Науковці та експерти вже встигли цей феномен обізвати «сніжною тюрмою», ділилися своїми спостереженнями, зазначали, що з кожним десятиліттям клімат ставатиме все далі більш нестабільним і непрогнозованим. Особливе занепокоєння викликала ситуація з можливим підтопленням басейнів річок Тиса, Дністер, Дніпро, Десна, Прип’ять, Західний Буг, Дунай, Вісла. Реальна загроза підтоплення нависла над Києвом: місцева влада та мешканці столиці готуються до підняття води у Дніпрі на п’ять чи шість метрів.

Коли поляки пішли, Богдан задумався. Стільки снігу — це серйозні проблеми. Він сказав Людмилі, що треба подумати про будинок: його потрібно чимшвидше відкопувати зі снігу, інакше, коли все потече, будуть серйозні проблеми, стіни змокріють і може з’явитися грибок. Вона сказала, що тут сніг швидко не тане, а в горах узагалі стоятиме до середини літа. Зарецький розгубився: він ніяк не міг вирахувати, скільки ще часу доведеться тут пробути: тиждень чи навіть більше. Першим ділом він вирішив очистити сніг бодай на відстані одного метра від будинку, а також повністю звільнити від снігу виїзд із гаража до воріт.

Людмила уважно за ним спостерігала й трохи засмучено сказала:

— Ти хочеш їхати.

— З чого ти взяла?

— Бачу по тобі.

— Ні. Не хочу.

— Але ти — неспокійний.

— Це правда. Але їхати — не хочу, — усміхнувся він.

Він підійшов, обійняв її і сказав, що вони не розлучаться. Зарецький здригнувся від цих слів, які сказав необдумано, але повірив у сказане. Людмила підвела свої блакитні очі й пильно на нього подивилася. Богдан узяв її обличчя в долоні й подивився в її смуток. Він обережно поцілував спершу праве, потім ліве око, й пальцем втер сльозу з її лиця.

— Я знаю, ти поїдеш.

— Ні.

— Час відліку почався: сніг розтане — і ти поїдеш.

— Але я повернуся!

— Не кажи так, — вона заридала, занурившись лицем у нього.

— Я справді повернуся.

Людмила його не чула: від ридання її плечі здригалися, а ноги підкошувалися. Розгублений Зарецький підхопив її на руки й поніс у будинок. Вона