Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

Хелен, роздратована шумом під вікнами, подумала: «Ліпше б він зараз сидів удома зі своїм собакою!», заклала у вуха беруші й продовжила займатися своїм.

Це було дійство, достойне кращих учнів Станіславського… Вона переодягнулася в костюм паризької фіфи, зробила відповідний макіяж, звіряючи його з картинками паризьких модних журналів. Десятки фасонних часописів було розкладено по всій кімнаті й відкрито на цікавих сторінках. Хелен уважно переглядала їх, придивлялася до деталей одягу на фото. Перечитувала статті з порадами й історіями з життя «вищого світу» Європи й Америки. Потім стала вигравати вічками перед дзеркалом, робити дурненьке личко. Стиха бубоніла якісь банальні фрази й награно дивувалася всьому, що її оточувало чи потрапляло на очі.

Нарешті покинула це, переодягнулася й стала вивчати величезну детальну карту, розстелену на підлозі. Шепотіла під ніс, запам’ятовуючи назви незнайомої місцевості. Заплющувала очі, переходила до письмового стола й перемальовувала карту на папір. Поверталася й звіряла з оригіналом…

Потім втомлено сіла над картою, взялася за голову й сказала з обуренням: «І на все це в мене залишилося три дні»?!

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 9 вересня, трішки про місто,

його мешканців і «гостей»…

Після війни життя тут змінилося настільки, що зараз важко було впізнати довоєнне чисте та чепурне, наче іграшкове, містечко комерсантів та контрабандистів. Не так давно воно процвітало за рахунок вдалого розташування на торговельно-контрабандних шляхах між Румунією, Угорщиною, Словаччиною й Польщею. До 1939 року тут укладали великі контракти на ліс, нафту, сірку, сіль, цукор, вапно… Тут діяли два монастирі, чотири церкви, костел, синагога, два невеликих готелі, критий ринок, три школи, кілька кооперативів, п’ять аптек і одна лікарня на сто осіб, збудована ще коштом сумно відомого ерцгерцога Фердинанда, через вбивство якого розпочалася Перша світова війна. Виходило вісім місцевих газет, з них три — українських. Як для міста з двадцятитисячним населенням — це дуже вагомі показники.

Варто також згадати висококласний бордель пані Аґнєшки, два ресторани, чотири кав’ярні, чотири пивних і кондитерську «пані Марисі», де випікалися неймовірно смачні тістечка, а також критий кінотеатр «Старт»; а ще був парк з літнім танцювальним майданчиком та великим ставком, на який щороку прилітали гніздитися лебеді. Тут для них навіть було вибудувано спеціальні дерев’яні будиночки.

Перший удар по економіці міста завдав прихід радянської влади в 1939 році. Комуністи закрили більшість культових споруд; кооперативи, газети, аптеки, крамниці стали державними… Німці, з 1941 по 1944 рік, навіть не намагалися оживити економіку міста, воно хиріло, втрачаючи останні ознаки багатого поселення. А коли в 1944 році сюди повернулася радянська влада, більшість кафе та пивних перетворилися на «рюмочні» та «вареничні», ресторани — в буфети та кафе «общєпіта», із сумнівною якістю страв і совковим стилем обслуговування. У готелях розташувалися партійні та державні органи, а за невідомою логікою в колишньому борделі пані Аґнєшки було влаштовано готель із назвою «Комунарка». Місто посіріло, будинки почали обвалюватися, з них облітала штукатурка. На газонах і клумбах не висаджували квіти, кінські «яблука» з вулиць не прибиралися тижнями.

Здавалося, що єдиною спорудою, яка майже не змінилася, залишався міськвиконком — невеличка триповерхова будівля, колишній магістрат. Перед нею збереглася чимала площа, мощена бруківкою, із фонтаном у центрі, котрий, на жаль, не працював із 1939 року. Впритул до площі підходила мощена дорога, на яку саме в’їхала вантажівка.

Із критого кузова на ходу зіскочили два лейтенанти й попрямували до міськвиконкому. У просвіт задньої куліси тента, що прикривала кузов, було помітно: там залишилися сидіти неголені озброєні типи, схожі на «лісовиків». Машина рушила далі, й слідом за нею проїхало ще чотири вантажівки-близнючки.

За чверть години з міськвиконкому в супроводі лейтенантів вийшов сам голова, опираючись на милицю й ковіньку. Махнув до когось ціпком — під’їхало авто Микити Мироновича, всі троє всілися в нього. Машина рушила.

З вікна аптеки, що навпроти, за цим дійством пильно спостерігав фармацевт з явно вираженими семітськими рисами.

Худенький, мов висушений на сонці ізраїльської пустелі Неґев, аптекар зняв з носа пенсне, промасував перенісся, близькозоро примружився, спостерігаючи, як авто, зробивши коло на площі, розвернулося й поїхало дорогою, протилежною тій, якою попрямували вантажівки. Одягнув пенсне й гукнув:

— Шльомцю!

Прибіг метикуватий хлопчина років десяти.

— А біжи-но, синку, до вуйка Василя, заклич його сюди. Маю йому ліки дати від геморою…

— Так, тату, — відповів хлопчик і миттю вибіг з аптеки.

Західна