Наталія Очкур - Містичний вальс

то чужинкою, то чаклункою, був помітно привітнішим до неї, аніж той же Роман. — Ти провела з королем майже добу, цілу ніч не спала. Тобі треба трохи перепочити.

Подумаєш! Коли я була студенткою, то по три ночі підряд не спала, і нічого — жива!

— Дякую, Світозаре, за турботу, — ввічливо відмовила вона і знову навіщось вклонилась, — але я сама дам собі раду. Сподіваюсь, всі ви хочете, щоб король повністю одужав?

— Це погроза?

— Дурний ти, раднику, як сто пудів диму, — навіть не глянувши на Романа, відповіла вона і хтось в кімнаті засміявся — здається, хтось зі старійшин. — Це питання. Усі тут хочуть, щоб король якомога швидше піднявся на ноги?

— Коли треба знову давати йому твоє зілля? — уточнив Світозар. Лана замислилась.

— Через три години.

— Добре. Піди все ж відпочинь. Тебе покличуть. Обов’язково.

— Заодно покажеш нам і те, як ти вариш зілля і де його тримаєш, — устряв Роман. — Бо я щось не бачу тут ніяких слоїків, ні глечиків, нічого… покажеш?

— Авжеж, — із сарказмом запевнила вона. — Може тобі, раднику, і стриптиз показати?

Вже в передпокої до неї донеслося стурбоване:

— Що? Що показати? Що таке «стриптиз»? Про що вона говорить?

Коридор, який вів до королівської опочивальні, нею, як з’ясувалось, не закінчувався, а, завертаючи трохи ліворуч, вів нагору, до крихітної кімнати, в яку Лану завела та сама дівчина, що приносила вечерю. Ця кімната не мала передпокою, ложе в ній було вузьким, майже келійним, а одне-єдине вікно хоч і давало вдосталь світла та свіжого повітря, все ж було не таким широким, як у покоях короля. Біля ліжка стояв грубо збитий, низький дерев’яний стіл, на ньому глечик із водою і глибока миска. Тут же лежав шмат білого полотна.

— Бажаєте вмитися, пані? — перегинаючись удвоє, спитала дівчина, і Лана, поглянувши на неї, відзначила, які в малої червоні, запалені очі. Учора вона цього не помітила.

— Що з тобою? — не відповідаючи, поцікавилась вона. — Щось болить?

— Я цілком здорова, моя пані, — пробелькотіла та, задкуючи з кімнати і вклоняючись на ходу. Світлана їй не повірила.

— То чому ти ховаєш очі? Поговори зі мною. Дивись на мене і відповідай — що сталося?

— Це все через мене, — очі підвести дівчина так і не наважилась, проте задкувати до дверей припинила. — Це все моя вина.

— Яка вина?

— Я мати Римми.

— Якої Римми? А, так, малої потопельниці, що її врятував король! Але як… тобто скільки тобі років?

— Багато, пані. Сімнадцять.

— Дійсно, стара. І як тебе звуть?

— Зоряна.

— Прекрасне ім’я. І скільки ж років твоїй донечці, Зоряно?

— Чотири.

— О, Небо! То ти народила її в…

— У тринадцять років. Це пізно, я знаю, — руки Зоряни нервово м’яли край фартуха, — та я безприданниця, сирота. Хто б мене взяв? Якби не король… коли я стала покоївкою в замку, він поклав мені хорошу платню, дав посаг… і ось як я віддячила йому, — сердешна, вже не стримуючись, залилась гіркими сльозами. Лані ставало все цікавіше.

— І як же ти віддячила йому? Навмисне кинула доньку у воду, щоби він утопився?

— Та що ви таке кажете? Я…

— Де ти взагалі була, коли це все сталось?

— Тут, в покоях. На службі.

— А хто приглядав за донькою?

— Сестра. Моя сестра. Але Римма… то просто дзиґа, не дитя! Вона втекла за місто і…

— Упала у річку.

— Так.

— Коли там гуляв король?

— Так, пані.

— І він врятував її?

— Саме так.

— А потім захворів.

Очі Зоряни знову затягло сльозами.

— Тепер і ви бачите — це я у всьому винна.

— Я бачу тільки, — карбуючи слова, відказала Лана, — що ваш король — справжній чоловік, відважний і щирий, і що тобі дуже поталанило з ним та його любов’ю до піших прогулянок. Я бачу також, що ти переживаєш за нього, бо почуваєшся зобов’язаною йому, та от що я скажу тобі — на мою думку, купання в крижаній воді тільки прискорило процес.

— Що прискорило?

— Він усе одно захворів би — так чи інакше, — терпляче розтлумачила Світлана. — Судячи з того, що мені розказав чатовий на воротах, він просто не долікувався, як слід. Хвороба все ще жила в ньому, дрімала, розумієш? Від різкого охолодження вона просто прокинулась раніше, от і все. Та твій король видужає. Неодмінно. Тому більше не плач. Такі гарні очі не повинні бути червоними.

— Дивні ви, пані, — схлипуючи, зауважила Зоряна. — Зовсім не схожі на чаклунку.

І ця туди ж.