Наталія Очкур - Містичний вальс

— Не знаю, що це.

— Рослина. В неї товсте, м’ясисте листя, цілющий сік, і…

Божевілля. Неможливо уявити, щоб у країні, котра лежить за межами реальності, вирощували алое в горщиках.

— О, ти говориш про столітник? В нас його дуже багато. Що треба зробити?

— Взяти одну частину листя столітника, дрібно посікти, скласти в глиняний посуд, залити двома частинами червоного вина й меду, настоювати дев’ять днів. Якщо зробити це зараз, король буде одужувати, маючи хороший бальзам для зміцнення легень.

— Ти вважаєш, він одужає? — голос Світозара затремтів, однак на його лиці, окрім танцюючих тіней, нічого видно не було. Він підійшов до ложа, схилився над королем, і похитав головою. — Особисто я ніяких змін не бачу.

— Не всі зміни помітні відразу.

Світозар кивнув.

— Я велю, щоб тобі подали вечерю, чужинко. Окрім всього, ти наша гостя.

— Чия? Чия гостя? Хто ви? — викрикнула Світлана, та голова Ради Старійшин уже пішов, і безпомічне відлуння тих питань летіло йому вслід, намагаючись догнати, але не впоралось, упало, наштовхнувшись на кам’яні стіни дивовижного палацу, похмурого зовні і світлого всередині. Обіцяну вечерю подало якесь тендітне дівча, зовсім ще зелене, з яскравими аквамариновими очима і ретельно заплетеним в косу золотавим волоссям. На глиняній таці стояла миска з сиром, густо политим сметаною, та ще одна таріль, повна почищених і порізаних дольками яблук. Сир довелося їсти виточеною з дерева ложкою, більше схожою на лопатку, а шматочки яблук Лана брала руками, відправляючи їх до рота і насолоджуючись соковитістю і вишуканим, кисло-солодким смаком. Ґніт догорів, принесли нову плошку і при її вбогому світлі дівчина зробила ще два уколи. Після останнього король перестав марити і заснув — в’язким, тягучим сном важкохворого, але заснув. І це була перша перемога Світлани.

Лана просиділа біля короля всю ніч, та якби на ранок хтось спитав, як виглядає її пацієнт, вона навряд чи зуміла б відповісти хоч щось визначене, не кажучи вже про те, щоб описати його докладно. Вона не пам’ятала ані його статури, ані загального враження, яке він справив на неї — ну не міг же він, насправді, не справити на неї зовсім ніякого враження, щось таке було, та вона забула. Вона чомусь пам’ятала лише його волосся, на вигляд жорстке, мов суха солома, на колір — неначе солома мокра, а на дотик — як шовк. Лана відчувала це кожного разу, коли клала долоню йому на чоло, щоб перевірити температуру, і, не стримавшись, гладила його по голові, а одного разу навіть притулилась до лоба вустами — відчути жар, як сказала вона собі. Тоді король усміхнувся — чи їй це здалося, бо було дуже темно, і хтозна, може, то гірка складочка біля його вуст видавалась посмішкою. Лана почула, як десь далеко, за межами палацу, а може, і за межами міста, проспівали півні — голосисті, задиристі віщуни світанку, і зчудувалась — невже так швидко минула ніч? Для неї час летів, мов сполохана чапля, що втікає від шуліки. Перевертаючись уві сні, король поскидав із себе шкури, і Світлана, скрутивши їх в пухнатий оберемок, викинула ті вовчі рештки з вікна, навіть не потрудившись перевірити, куди вони впали — се ж не камінь, недбало вирішила вона. Вже встало сонце і кімната була залита тим золотаво-рожевим, недовговічним світлом, яке нагадує малиновий сироп на вершковому морозиві, коли король розплющив очі, спрямував погляд на Лану, що куняла, сидячи на краєчку його ложа, і стиха сказав:

— А я думав, ви мені наснилися.

Світлана не підхопилась б хутчіше, навіть якби над вухом у неї пролунав вибух. Голос короля, хоч і спотворений хворобою, приємно здивував її милозвучністю та ніжністю, а його сріблясті переливи живо нагадали їй блиск річкової води під полуденним сонцем. Утім, часу на осмислення тембру та модуляції голосу пацієнта в неї не було. Підбадьорливо всміхнувшись, Лана поклала пальці на чоло короля:

— Жар спадає. Це добре. Зараз я кого-небудь покличу.

— Не треба, — слабкість давалась взнаки — розмовляти, як і дихати, королю все ще було важко і боляче. — За дві хвилини їх і так набіжить сюди… повна кімната.

— Усі за вас непокояться.

— А ви?

Відповісти Лана не встигла — до спальні увірвався Світозар. Схвильований, обнадієний і переляканий від своєї надії, він був босий, але золотий диск теліпався на грудях, як і тоді, коли Світлана вперше побачила голову Ради Старійшин. Слідом за ним вбіг Роман, потім з’явились неідентифіковані діди і кілька вартових. Усі хотіли поговорити з королем. Лана смертельно хотіла спати.

— Нехай ця жінка передихне, — немов крізь вату почула вона голос короля, і її відмова потонула в одностайному «Так, мій пане». Світлана замотала головою.

— Лікування ще не закінчено.

— Ти чула, що звелів король, чужинко? — Роман розвернувся в її бік так різко, що його виблискуюче каштанове волосся розсипалось по щоках. — Це був наказ.

Цікаво, чому це всі, окрім короля, звертаються до мене на «ти»? Такі вже всі друзі?

— Я не у війську, раднику. І не підкоряюсь наказам.

— Ти нічого не досягнеш, чужинко, якщо впадеш від втоми, — заперечив Світозар, який, хоч і називав її