Стефані Маєр - Господиня

найгучніший лемент не збудить Джеймі.— Але мені так ніяково! Ця канапа для тебе закоротка. Тобі краще лягти на лежанку поруч із Джеймі.

Джаред пирхає.

— Мел, ти ж сама не набагато нижча за мене. Хоч раз поспи з комфортом. А наступного разу, під час вилазки, я украду собі розкладайку.

Мені не подобається те, що він каже. І на це є багато причин: він скоро збирається на вилазку? А чи візьме він із собою нас? Може, думає, що ми так і спатимемо весь час?

Він пригортає мене за плечі. Я підсуваюся поближче, хоча дотик до Джаредового тіла аж пекучий, від цього у мене знову щемить серце.

— Чому похмура? — запитує Джаред.

— Коли ти… коли ми їдемо?

Він знизує плечима.

— Дорогою сюди ми непогано зарядилися — має стати на кілька місяців. Якщо хочеш трохи тут побути, можу зробити кілька коротких ходок. Ти, певно, добряче набігалася.

— Так, це точно, — погоджуюсь я, а потім для хоробрості роблю глибокий вдих. — Але якщо ти йдеш, то і я йду.

Він сильніше стискає обійми.

— А я не проти. Думка про те, що доведеться розлучитися… Краще померти, — він тихо сміється. — Правда, звучить божевільно? Занадто мелодраматично?

— Ні, я тебе розумію.

Він мусить почуватися так само, як і я. Чи став би він казати таке, якби сприймав мене не як жінку, а просто як іще одну людину на Землі?

Я усвідомлюю, що з нашої першої зустрічі сьогодні ми вперше по-справжньому залишилися наодинці — коли в кімнату, де спить Джеймі, можна зачинити двері. А скільки ночей ми провели без сну, пошепки розповідаючи одне одному епізоди свого життя, щасливі й трагічні, а голова Джеймі спочивала на моїх колінах? На саму думку про зачинені двері моє дихання прискорюється.

— Не думаю, що тобі потрібна розкладайка.

Я відчуваю, як Джаред допитливо дивиться на мене, проте не можу зустрітися з ним поглядом. Запізно — мені надто ніяково. Слова вже вилетіли.

— Ми поживемо тут, поки не закінчиться їжа, не хвилюйся. Я спав і на гіршому ложі, ніж ця канапа.

— Я не це маю на увазі,— кажу я, не підводячи погляду.

— Ліжко твоє, Мел. Я на нього не зазіхаю.

— Я не про те, — мій шепіт ледве чутно. — Я хотіла сказати, що для Джеймі ліжко завелике. І ще довго буде. Я могла б розділити ліжко з… тобою.

Мовчання. Я хочу звести очі, зазирнути Джареду в обличчя, але боюся. А раптом йому неприємно? Як я це витримаю? А раптом він мене прожене?

Його теплі мозолисті пальці піднімають моє підборіддя, і наші очі зустрічаються. Моє серце тьохкає.

— Мел, я… — раптово його обличчя серйознішає.

Я намагаюся відвернутись, але він міцно тримає моє підборіддя, аби я не могла втекти від його очей. Невже він не відчуває вогню поміж нами? Невже я одна це відчуваю? Не можу повірити. Та між нашими тілами сонце горить, розплескане, мов квітка між сторінками товстої книжки, пропікаючи наскрізь папір! Невже Джаредові почуття інші? Неприємні?

За мить він відвертає голову — мовить:

— Не варто, Мелані. Ти мені нічого не винна.

У горлі піднімається і застрягає клубок.

— Я не про те… Я не почуваюся зобов’язаною. І… ти теж не маєш так чутися. Забудь, що я сказала.

— Навряд чи, Мел.

Він зітхає, і я хочу провалитися крізь землю. Зникнути, віддати свій розум загарбникам, якщо це допоможе затерти цю величезну помилку. Продати майбутнє, щоб видалити дві останні хвилини минулого. Будь-що.

Джаред робить глибокий вдих і потуплює очі — його обличчя напружене.

— Мел, це не повинно статися так. Лише тому, що ми опинилися разом, лише тому, що на Землі я останній чоловік, а ти остання жінка… — він робить зусилля, аби дібрати слова, уперше за час нашого знайомства. — Ти не мусиш робити те, чого не хочеш. Я не такий чоловік, який вимагатиме від жінки… Ти не повинна…

Він похмуро ховає погляд і має такий засмучений вигляд, що, сама того не усвідомлюючи, я йому відповідаю, хоч і знаю від початку, що цього робити не варто.

— Я не те мала на увазі. Я не казала, що комусь «винна», і не вважаю тебе «таким чоловіком». Ні. Звісно, ні. Просто…

Просто я його кохаю. Я міцно стискаю зуби, аби не зганьбитися ще гірше. Треба негайно прикусити язик, перш ніж той іще щось бовкне.

— Просто що? — запитує Джаред.

Я намагаюся відвернути голову, проте він міцно тримає пальцями моє підборіддя.

— Мел?

Я вивільняюся і добряче струшую головою.

Джаред підсувається поближче, і раптом вираз його обличчя змінюється. На ньому з’являються ознаки нової боротьби, і хоч значення її мені не зовсім зрозуміле, я більше не почуваюся відштовхнутою і в очах моїх більше не пече.

— Поговори зі мною. Будь ласка, — бурмоче він. Я відчуваю його подих на своїй щоці, і за декілька секунд ні про що інше не можу думати.