Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

руками кучерів. Зате ж і блищали потім, наче викупані! Фаетон та на шість місць «лінейка» давно вже виблискували своїми вимитими боками й колесами. Коли все було готове, Пилип одягся в новий армяк з величезними круглими ґудзиками, якось владив руки в білі нитяні рукавички, на голову начепив надзвичайної якоїсь форми кучерський бриль;—і його хохлацька пика почала робити сугубо комічне вражіння в тім наряді. Але то на сторонній погляд; пани ж Коншіни, само собою, не мали потреби придивлятися до таких дрібниць, та зрештою й не могли, бо й не уявляли собі кучера «порядного виїзду» не в «армякє» зі шкляними ґудзиками. Власне, треба було дякувати, що їм не прийшло на думку тримати в себе в маєтку англійський виїзд, а то вони напевне звеліли б оцьому самому Пилипові виголити підборіддя, зоставивши ковбаски на щоках, нарядили б його в який-небудь смокінг та циліндр із жовтими крисами, в руки дали б жокейського хлиста та й висадили б отаким опудалом на козла. Але найдивніше всього те, що й сам Пилип почав би з себе корчити справжнього англійця, як оце тепер удає «руського», стараючися говорити «пакєда», «аттєда», «нікада» і т. ін.

Пилип сів на козла, підібрав віжки. Семен оправив шкіряного фартуха та здмухнув якусь невидиму пушинку, що насмілилася сісти на сонцеподібне крило; потім і сам почав важкувато моститися на козла лінейки. Економка (вона чомусь вважала за свій обов'язок бути присутньою при церемонії запрягання та наставляти кучерів на добрий розум) зідхнула й прорекла:

— Ну, з богом... Дивись же, Пилипе! — на що Пилип лише посміхнувся кутиком уст. Фаетон зрухнувся з місця і, м'яко коливаючися, виїхав у широко розчинені ворота; за ним поповзла запряжена парою лінейка. Микитка, «поварячий син», як його звали на кухні, звикши за зиму проїздитися на задках, погнався було й тепер за екіпажами, але економка так крикнула на нього, що він не знав куди тікати.

А наймити тим часом посипали майданчик перед домом найжовтішим з усієї околиці піском, садівник давав кінцеві штрихи кущам жоржини, канни, рицинуса та велів побризкати газон з кишки, хоч на траві ще блищала роса. На терасі, що розкішними широкими сходами спускалася в сад, уже був накритий стіл; пишний, м'який домашній хліб був щільно накритий рушником, і пара горобців, що звикла літом підживлятися на терасі, даремно стрибала коло кошика,— рушник був занадто добре підіткнутий, і під нього аж ніяк неможна було підлізти. Ображеній парі нічого більш не зоставалося, як зробити негречність на сніжнобілу скатертину й відлетіти пріч.

— Ах, ти ж, господи милостивий... Ну, не проклята ж тобі птиця!— з досадою говорила «покоївка», вдесяте виходячи подивитися, чи все на місці. На ній було світло-блакитне вбрання, біленький фартушок, і суетливо бігаючи з одної кімнати до другої, від буфету до столу й назад, вона робила вражіння блакитної квітки, що її кидає вітром з одного місця на друге.

З кухонного димаря давно вже потягався сизий димок, а в одчинені вікна нісся дрібний перебор ножів,— то повар Андрій Семенович, принаряджений у білий ковпак і такий же жилет, сік гав'ядину на котлети і, вибиваючи дрібно по дошці, сам любувався своїм умінням, як артист звуками улюбленого інструменту. Довкола нього працювала ціла армія: на одній лавці чистили картоплю, на другій готовили зелень, на столі місили тісто для пиріжків, — обід мав бути, як слід, бо всім відомо було, що пани ніколи не приїздять самі. Та й взагалі розпочався сезон обідів, сніданків, вечер і всяких інших їдових розривок дачного життя багатих людей.

Але ось Микитка — він за власною ініціативою, відчуваючи загальний настрій та серйозність моменту, виліз на паркану найвищому місці — стрімголов викотився на середину двору з криком: «їдуть... їдуть!..» З розгону наскочив на поливальницю, перекинув її й сам перекинувся. Садівник зараз же хотів був воздати належну мзду, але поки він розігнався, Микитки вже й слід загубився.

Усе засуєтилося, забігало. Несли самовар, якісь тарілочки, звідусюди повитикалися лакеї, горничні, куховарки, сторожі, конюхи, і ще безконечна кількість усякого народу, що годувався й зодягався коло багатих панів, благо пани ці не вели обрахунків, просто не бажаючи займатися такими пустяковими питаннями. А через широко відчинені ворота прибували сусіди: баби з дітьми, якісь бездільні мужики, дівчата,— і скоро ввесь двір наповнився різно-кольоровими плямами спідниць, хусток, сорочок. Чувся безпереривний шепіт, усі голови були обернені в один бік; і в цю хвилину, дивлячися на всіх оцих «дворових», на обличчях у яких було вирито готовість зараз же кинутися цілувати панські руки,— ніщо не нагадувало в цім дворі маніфеста так званої волі.

Показався фаетон. Пилип сидів, рівно витягши руки, наче совершав яке таїнство. Вірун уже стояла на підніжці й ще здалека махала комусь хусточкою, не звертаючи уваги на чиюсь руку, що смикала її за рукав. За фаетоном, побрязкуючи своїм піддужним дзвінком, важко різала пісок лінейка. Усі шість місць на ній були зайняті. Там сиділа подруга Соні Катя Борвіч, що скінчила гімназію в минулому році (Соня зосталася на другий рік); молоденький і веселий, як теля, студент Семененко; один учитель гімназії й ще один юнак без певних кваліфікацій: він мав щастя бути єдиним сином багатого цукрозаводчика, і власне з тої причини міг «відпочивати» скільки вгодно. Він і зараз від чогось відпочивав.

Тут же примостився давній приятель самого Коншіна — Леонід Павлович Бординський; він був колись маєтною людиною, але його гроші невідомо коли, і невідомо куди, і невідомо яким шляхом упливли; і то справді невідомо: він і не пив багато, і сотень не кидав циганкам та балеринам, але грошей під старість у нього все ж «не оказалось». І от тепер він жив тим, що по шматочку продавав недоїдки та по черзі їздив гостювати до своїх численних приятелів. А що був людиною веселої вдачі, то його всюди приймали охоче.

Коло нього на лінейці пишно возсідала дама, особа з «томним» голосом і ще більше томним поглядом. Ці особи вміють говорити тільки про свої хороби, добрий тон та про свою багату й чиновну рідню. Звали