Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

але це нелегко. Молодий лікар дихає йому в обличчя самогоном і душить його із безсумнівним наміром задушити. Але Володя не дуже вправний у бійці, обробляє рани суттєво краще. Тож Євгенові вдається вирватися з обіймів Володі, схопитися на ноги. Коли він згодом пригадував ці хвилини, які назавжди змінили його життя, то відзначав, що тоді в нього навіщось увімкнулася безглузда для тої ситуації відкритість до рефлексій. Він саме тоді пригадав, як били одне одну Лада і Галя, а він не міг їх розняти, а вони всіляко прагли вилучити його зі своєї гри. А тут, на сільському ґрунті, спрацьовує патріархальна парадигма: б’ються чоловіки. Хоча дія відбувається в селі Ірівка, де жінки підім’яли чоловіків. Логічніше було би бити малу сучку Олю. Проте Володя б’є його, свого друга, який знав таємницю його й Олі, про яку в Ірівці ще мало хто довідався. І кінець чоловічої бійки серйозніший, ніж свари жінок. Володя знову хоче повалити його на землю, а Євген знає: йому один раз пощастило встати, вдруге це може й не вийти. Тож він штовхає Володю, щоб той не накинувся на нього вдруге. Володя падає горілиць, зачепившись головою об сходи до клуні. Володя завмирає, в нього кров біля рота і біля потилиці. Євген німіє.

Оля вже давно зникла, але до нього підбігає Таня. Вона підтримує Євгена, який сильно хитається, мало на падає на завмерлого Володю. В домі п’ють і гуляють, ніхто не побачив зникнення головних учасників свята. Таня і Євген падають на коліна, трусять нерухомого Володю. В них обох раптовий імпульс: треба кликати лікаря Володю, який не раз підновлював людей після сільських свят. Але ж ось він, лікар Володя, лежить нерухомий на холодній грудневій землі. А до Марухіних, поки там що, поспішають іще якісь гості, піднімаються на ґанок, стукають у двері, їм відчиняють.

— Я так гадаю, мені треба линяти звідсіля, поки мене не загребли до вашої міліційної дільниці, — каже він Тані.

— Остання електричка на Київ о десятій, — каже Таня.

Вона веде його до тої машини, якою його привезли сюди, й сідає за кермо.

— Ти вмієш водити машину? — навіть у тому стані, в якому він був тоді, це вразило його.

— Мене тато навчив.

— Але ж у тебе немає прав!

— До станції їхати, не виїжджаючи на трасу. Та й сьогодні чергує дядько Роман, чоловік нашої Ганни Петрівни.

Вони не встигали, а тому Таня гнала машину по мерзлих стежках серед чорних полів. Добре, що не випав сніг.

— Таню, в мене ні копійки грошей!

— У мене також. Але в цій електричці квитки ніколи не перевіряють.

— Таню, сонечко, котику, поїдеш зараз у той дім, ось ключ, тримай, і там у буфеті, в супниці, гроші, я саме продав долари, там лежить п’ять мільйонів, візьмеш їх собі. І мій паспорт забереш собі, бо там моя адреса. Звичайно, знайдуть, якщо шукатимуть, але, може, не відразу.

— Ти не хвилюйся, все буде добре! Ти доїдеш, куди тобі треба!

Якимось дивом вони встигли на станцію до десятої. На платформі нікого нема, тим краще, менше свідків. А вдалині гуде й світить вогнями електричка, яка скоро на мить спиниться біля розбитої платформи. Він обертається до Тані, кладе їй руки на плечі.

— Ти хотів цього з Олькою? — гірко питає вона.

— Це було без любові, Таню. Але ж нічого й не було, хоча й могло бути. Чоловіки таки свині, ти це сама побачила.

— Ми ніколи не побачимося, Женю!

— Ми неодмінно побачимося! Оля стане товстезною тіткою, не влізе у двері! А ти будеш гарною, розумною, тоненькою, і ми зустрінемося серед Атлантики! — невідомо чому згадав він назву того дамського читва, яке лишалося на його письмовому столі поряд з двотомниками Ніцше й Бекона.

Він поцілував Таню в щічку, стрибнув на слизькі металеві східці-щаблі, піднявся в тамбур. Потім, хитаючись, рушив у порожній вагон і повалився на сидіння, з якого були зідрано дерматинове покриття. Від деяких сидінь у вагоні лишився тільки металевий кістяк.

Він не знайшов жодної тисячі купонів в кишені піджака, але все одно на вокзалі в Києві сів у таксі. Водій не второпав, що чувак без куртки, коли надворі ходять у дублянках. Коли довіз, то матюкався, але піднявся разом з ним на поверх. Мати відчинила йому з вигуком «Ну, слава Богу!»

— Ну, слава Богу, — повторила вона. — Тобі вже разів зо п’ять телефонували з посольства! Завтра о дев’ятій ранку треба віднести в посольство Сполучених Штатів закордонний паспорт! Тобі вилітати на твоє стажування відразу після Нового року! Ми надіслали в село телеграму! Добре, що приїхав, тільки-но отримав!

— Дай мільйон, мені треба розплатитися з водієм, — перебив він матір.

— Де я тобі візьму той мільйон? — заверещала мати.

Тоді він попросив водія зайти в передпокій, той грізно відмовився, сказав, що чекатиме тут. Тож Євген відштовхнув перелякану матір, увійшов до кімнати, зігнав батька з дивана, відсунув диван, відсунув тумбочку, витяг свою останню заначку, де лишались нещасні сто п’ятдесят доларів. Вийшов на площадку до таксиста, простяг йому п’ятдесят зі словами:

— Вибач! Візьми! І хоч хто би питав, ти мене сюди від вокзалу не віз!

Водій зрадів, і вони потисли одне одному руки.

— Ти мені можеш пояснити, що все-таки сталося? — спитала мати.

— Ваша телеграма застала мене на балу у Ларіних. Якби я забігав додому, то не встиг би на останню електричку. Тому й