Євген Вікторович Положій - Риб’ячі діти

– Я розумом-то усвідомлюю, що насправді ніяких шансів немає. Немає! Але лікарі кажуть – сподіватимемося, поки дихає. І папірці сують: то на півтори, а коли й на три тисячі… Мені правда потрібна, розумієте? Грошей мені не шкода, що там мені самому залишилося, але змучився я зовсім від невизначеності, сил немає ніяких, наче поміж небом і землею нас із Тамарою підвисили.

Сергій Кіндратович зробив вигляд, що глибоко задумався, сказав щось незначне, типу про погоду і врожай картоплі, а насправді вагався: чи дзвонити своєму приятелю – лікарю-ортопеду, начальнику відповідного відділення тієї ж лікарні, чи варто ставити того у незручне становище таким е-е-е… делікатним запитанням.

– Іване Миколайовичу, я вибачаюся, а вам скільки років?

– Вісімдесят п’ять повних.

– То ви, виходить, чи не на двадцять років старші від Тамари?

– Так, я пізно одружився: війна, мене в сорок четвертому забрали «піджаком», дивом вижив при форсуванні Дніпра, потім взяли до розвідки – кмітливим був і в’юнким, під Берліном контузило: шпиталь, дім, розруха, навчання, робота; облаштовував своє життя, багато їздив по Союзу, повернувся додому. Тут і Тамару зустрів.

– Ало, Сашко, привіт, – Сергій Кіндратович тримав мобільний телефон так, щоб Чолобитченко чув, що відповідають на тому кінці слухавки. – Слухай, до мене тут чоловік моєї дуже доброї приятельки прийшов, вона у вас в реанімації десятий день вже, інсульт, Тамара Василівна Чолобитченко…

– Знаю про цей випадок, так… – донеслося зі слухавки. – На кожній планерці згадують.

– Так він, Саш, цікавиться, чи є якісь шанси вижити? Недешево ж там у вас, до того ж…

– Гм. Гм. Ну, не маю права взагалі, як ти розумієш, нічого казати, бо таємниця картки хворого – то святе, тож, значить, скажу наступне: там овоч.

– Саш, та то зрозуміло, що овоч, це ж інсульт, не малі діти ми. Скажи краще, що мені тому чоловіку передати, йому немає вже чим і за ліки заплатити!

– Передай йому, – лікар понизив голос до шепоту, – передай йому, що там нічого лікувати…

Іван Миколайович сидів ошелешений. Він далеко не все розчув із розмови, як не намагався, і зараз подумки зв’язував одне до одного.

– Що це значить? – запитав він. – Який результат? Я не все почув.

– Я поясню вам, як сам зрозумів, добре? – Сергій Кіндратович вирішив сказати правду, немає чого приховувати, дід же за правдою прийшов. – Сашко мав на увазі, – директор тицьнув пальцем у телефон, – що у Тамари шансів немає, більше того, вона їх і не мала від самого початку, як потрапила до лікарні. Весь цей час їй, швидше за все, замість тих дорогих ліків, що ви оплачуєте, вводять звичайний фізичний розчин. Але це не факт, розумієте? Не факт, тому що перевірити неможливо, і лікарню в чомусь звинуватити – також. Не сьогодні-завтра Тамара помре. А може, через тиждень, вони й самі цього не знають.

– Як же так?! – Чолобитченко сидів, закляклий, і тримався тремтячими руками за стілець. Палиця впала на підлогу і лежала посеред кімнати, наче змія, яку настиг стовбняк. – Як же так вони могли вчинити, вони ж лікарі, ми ж небагаті люди, я ж ветеран війни… Я напишу на них у міліцію…

– Немає сенсу, Іване Миколайовичу, ніхто нічого не зможе довести. І не захоче – прокурори і міліціонери також до тих самих лікарів ходять. Рука руку, та й не тільки руку, а й усі інші органи, миє. До того ж, це тільки припущення, моє особисте припущення, ох, даремно я вам сказав…

Наступного дня доля змилостивилася над родиною Чолобитченків – Тамара Василівна померла вночі, так же тихо, як і дихала останні кілька діб. «Зате рівномірно».

Приїхали діти й онуки ховати маму-бабу Тому; сусіди майже повним складом їхньої п’ятиповерхівки йшли за труною; погода стояла гарна, світило сонечко, будівельна компанія надала автобус і оплатила машину, на цвинтарі все допоміг організувати Сергій Кіндратович, звісно ж, також безкоштовно.

На другий день після похорону прийшли на кладовище всією родиною; Іван Миколайович постояв біля могили, трохи поплакав, погладив світлину, поцілував рідне обличчя. Повертався сам, без нікого, поспішати начебто стало нікуди, ходив по цвинтарю, давно тут не бував – порожньо, тихо, ховали переважно останні роки за містом, і його там колись також… «Дивно, – думав Іван Миколайович, – а в труну Тамарі-то нічого не поклали. Чому так: раніше люди в кургани та могили складали всілякого краму безліч: і рабів, і коней, і обов’язково – зброю; а древні греки на очі покійникам хоча б клали мідяки, щоб було чим заплатити на переправі через Стікс Харону. Тож, певне, знали, що це все мертвим там знадобиться? А ми от нічого не даємо, пустими їх відправляємо, тільки вдягаємо гарно… Можливо, світ не тільки тут, у нас, змінився, а й там, як дзеркало? Або нашим мерцям нічого не згодиться з того, що маємо зараз тут – через те, що не залишилося вже нічого по-справжньому цінного?…»

Він зупинився біля невеличкого конусовидного пам’ятника ХІХ століття поштмейстеру Івану Зарудь-Затуливітру, подивувався, як тонко люди вміли колись підійти до такого питання, як смерть та пам’ять; далі по стежці наштовхнувся на піраміду – він читав про неї в Сікорського: побудована з жовтої цегли на початку двадцятого століття швидко розбагатілим промисловцем Чурейкіним, любителем мандрів та прихильником всього давньоєгипетського, метрів п’ятнадцять заввишки, піраміда стояла прямо посеред могил, завалена сміттям, засохлими вінками, штучними квітами та гілками дерев, занедбана, наче не була стародавньою пам’яткою, справжньою загадкою та міською легендою, а просто якоюсь трансформаторною будкою; вхід всередину перекривали міцні металеві двері, але біля конусу зяяла дірка величиною з невеличку кватирку. Ніхто не знав – навіть Сікорський – з якою метою та чому саме на центральному кладовищі збудував Чурейкін цю