Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Коті дивним чином щастило на подібні збіги обставин.

— Гайці ж чудово все розуміють, — мовив він, струшуючи сніжинки з коміра й піднімаючи його, аби стало затишніше. — Знають, за яким лихом я припхався на Хмельницького. Бачили, що я з усіма. Але є протокол, я викликав евакуатор за свої гроші. Хай доведуть, що я перешкоджав рухові транспорту свідомо, зі злочинними намірами!

— Такий великий, а такий дурний, — гмикнув Юра Шевель.

Новий товариш викладав працю в школі. Йому вже стукнуло сорок, він рано почав лисіти й пояснив: то ознака високої сексуальної активності, доведено науково. Видно, говорив так усім, хто звертав увагу на залисини. Чоловіки познайомилися менше трьох годин тому, знайшовши одне одного біля стели. Сюди після одинадцятої вечора сходилися всі охочі патрулювати нічний Майдан — так кияни відгукувалися на поширені через Інтернет оголошення.

Учора до глибокої ночі солдати внутрішніх військ разом із беркутівцями зачищали довколишню територію. Тепер ближні вулиці рясніли синіми бушлатами, засніженими вушанками, синіми, у рябу смужку комбінезонами. Метро цілий день то зупинялося, то відновлювало роботу, а соцмережами вперто гуляли чутки про можливу нічну силову акцію.

Котя ж лишився без коліс.

Джип залишив у приятелів на СТО, там із машиною точно нічого не станеться. Та вдома, у порожній квартирі, де в холодильник уже скоро тиждень, як нічого не клали, Котю нічого не тримало.

Навіть якби тримало. Нехай би бурчала дружина, кувікали маленькі діти — знаючи себе, Стогов розумів: усе одно не міг би лишитися в чотирьох стінах. Йому давно хотілося, аби в Києві щось почалося. Не знав, з чого та з ким закрутити справи. Тож коли стартувало, долучився відразу. Ще й почав прокручувати подумки варіанти, де б та в кого на короткий час позичити машину, щоб не сидіти без діла.

Тож заклик до всіх охочих вартувати вночі виявився тим, що йому було зараз треба. Просили патрулювати хоча б по три години. Та Котя збирався відстояти, точніше — відходити цілу ніч. Бажаннями збіглися з Шевелем і тепер неквапом походжали Хрещатиком.

Попри попередження, тут цієї ночі було якось незвично тихо. Наметове містечко огортав дим від десятків багать. Люди грілися біля діжок та пічок-буржуйок, які нагадували фільми про війну, а молоді, особливо закорінені містяни, узагалі бачили це чудо вперше. З повстанської сцени біля вільного мікрофона хтось монотонно читав вірші про Майдан, і читця слухало кілька десятків, переважно — люди старшого віку. Де-не-де біля наметів чулися співи — згуртувавшись, люди самі знаходили, чим і як себе забавляти.

Тут ніхто нікого не знає — але можна підійти до першого-ліпшого та поговорити, мов із другом дитинства чи давнім родичем, котрого нарешті побачив. Нічого особливого. Усе, як завжди. Спокій та безпека серед однодумців.

Хтозна.

Може, то заспокоював лапатий сніг. Кортіло, мов у дитинстві, примоститися біля вікна й стежити, як білі пластівці неквапом укривають землю, дерева й машини, демонструючи — нарешті зима помітила територію. А ще можна постояти під снігом, заплющивши очі, і ні про що не думати. Загадуючи бажання щоразу, коли на носа сідає чергова велика кошлата сніжинка.

— Даішник, як мент, Костю, — товариш констатував очевидне. — Придумає тобі те порушення, яке сам захоче. Я ось не водій — і знаю. Ти не тягнеш на наївняка, знаєш усі пастки, які готують гайці. Тільки даішнику все одно насрати на твій досвід боротьби з ними. І твою, братику, пробиту шину.

— Правда, — легко погодився Котя. — Тільки ти врахуй одну обставину. Формально, чисто формально, — він наголосив на цій фразі, навіть повторив: — З формальної точки зору, у мене є відмазка. Так, я підтримую наших, я за Майдан. Он стрічка на джипі причеплена. Але таких машин знаєш, скільки їздить зараз Києвом? Туйова хуча, щонайменше. І не кожен, погодься, не кожен, хто з символікою, — майданівський вершник. Інакше б вони гребли всіх без розбору, будь-де, на будь-якій вулиці.

— До того йде, — зауважив Шевель.

Повз них проходили дівчата-волонтерки. Одна по самі очі закуталася в широку квітчасту хустку. Інша натягнула смішну в’язану шапочку з помпоном та вухами й замоталася, наче плащем, широким синьо-жовтим прапором. Розв’язані шворочки теліпалися в різні боки, коли дівча крутило головою, шукаючи охочих попити чаю. Перехопивши в засніженій напівтемряві Котін погляд, вона ступила в їхній бік, простягнула підніс.

— Карпатські трави.

— Ага, чую, пахне, — Стогов пригостився, узяв ще один стаканчик товаришеві. — Учора, здається, у вас брали.

— Не в мене, — дівча мотнуло головою. — Я тільки в обід приїхала.

— Звідки?

— Умань. Побачила в новинах, як вчора беркутівці наших пресували — усе, кажу, досить. Повертаюся.

— Куди?

— Та сюди ж! — дівчина легенько тупнула ногою. — Коли тут наших побили на Майдані, мама з татом за мною приїхали прямо в гуртожиток. Не хотіла додому їхати, так вони сюди — забрати. Від гріха.

— Учишся?

— Київський універ, Шевченка. Біолог, третій курс.