Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Підлога була встелена іржавим металом.

Тьмяний метал, поплавлений метал, почорнілий метал.

Відблиски перемог на пробитих і покалічених тілах зламаних роботів — бойових машин останньої війни. Їх уже ніхто не зможе полагодити, їх уже ніхто не змусить іти в атаку.

Їхній прапор у кутку. Їхня зброя попід стінами.

Мій бідолашний Зламаний Робот. Він залишився останнім з них.

Колись тут був його дім. Колись це було домом для всіх.

Він порозставляв, він розсадив їх, він дав їм спокій.

І тепер тут був тільки пил, засіяна іржею підлога та завішані сірим брезентом стіни.

Мертві ліжка, пусті столи, нескінченні ряди шаф із пожовклими фотокартками на внутрішньому боці дверцят. Діти, що стали старими, дружини, котрі знайшли нових чоловіків, матері та давно померлі від передозування акторки.

Шафка три тисячі чотириста двадцять сім.

— Це твоє ім’я?

— Е, — сказав він.

Він взяв куртку з нашивками, узяв берет. Але врешті відклав і пов’язав лише хустинку вузлом на потилиці. А потім, затягнувши шнурки, тупнув ногою, півторитонною сталевою підошвою.

А коли ми пішли до виходу, я почула їх, застиглих тим самим нерухомим, мертвим металом:

— Чудово, хлопче.

— Усип їм усім.

— Усип їм усім за нас.

Він не питав, скільки їх. Для нього не мало значення, скільки драконів охороняє комп’ютер і скільки Кам’яних Воїнів виступлять зі своїх ніш.

— Здрастуйте, двері!

— Хай тобі грець!

— Бах!!!

І вони розлетілися вдрузки, а він зайшов у коридор зі своїм Винищувачем Танків у руках. Отим самим, з яким пройшов три війни. Розтираючи Кам’яних Воїнів на пил, перетворюючи Драконів на безголових зміїв.

Величезний Бойовий Робот, що стоїть серед битого каміння.

— Дякую, — сказала я.

Мерщій до кімнати. До комп’ютера: увімкнути, перебрати теки й повідомлення останніх трьох днів.

Список був величенький…

Але раптом почулося:

— Е-е-е…

— Тебе поранили?! — я кинулася до Робота. — Що з тобою?! Що?!

Він стояв посеред коридора.

— Що сталося?

— Е — відвези мене до лікарні, — сказав Бойовий Робот, — я знову хворий.

— Що сталося? — спитала я.

— Е, — сказав він.

Увесь його рукав був залитий кров’ю.

— Це тільки кров, — сказала я.

— Е, — сказав він, — я знову захворів.

— У мене є серветки, — заспокоїла я. — Ти не бійся. Я витру її до решти.

— Е — ні, я знову захворів.

Список був величенький. У мене ледь вистачило паперу.

— До лікарні, — сказала я.

— Якої? — запитав таксист.

— Е — потерпи, незабаром приїдемо.

— А — я знову захворів…

Вони поставили нові ґрати, але він вирвав їх. Троє санітарів, побачивши його, притислися до стін, але він пройшов повз них до своєї палати, до того самого Місяця у вікні.

Він ліг, і я накрила його.

— А — так буде краще.

— Авжеж, — сказала я.

Він заснув, і я тихесенько вийшла.

— Спи, мій любий Роботе, я не заважатиму тобі.

Я вмостилася на підвіконні і почала читати. Список був величезний. Я знайшла його у файлі «витрати», у розділі «витрати на дочку»:

— мисливці раз;

— мисливці два;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— люди-пацюки;

— ожилі мерці.

Я сиділа на підвіконні