Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

з кавою. Бутерброди справді були дуже смачні, після них він відчув звичайне задоволення і став благодушним. Його тішить, що обидва супутники мовчать і що монотонне постукування поїзда, найменший порух якого вони відчувають, ніби заколисує. Тепер я буду молитися, думає він, прокажу всі молитви, які знаю напам'ять, і не по одному разу. Спершу він проказує «Вірую», потім —«Отче наш» і «Богородицю», «З глибин...», «Як зіницю ока...», «Молитву до Святого Духа»; потім іще раз «Вірую», бо ця молитва здавалась йому зразком досконалості; потім проказав молитву про заступництво, що її проказують на страсну п'ятницю, бо вона така всеосяжна, що годиться навіть для невірних іудеїв. Він думає про Чернівці і молиться окремо за чернівецьких і за львівських євреїв, а в Станіславі теж, напевно, є євреї, і в Коломиї, тоді ще раз повторює «Отче наш», а потім свою власну молитву; приємно молитися, коли мовчать обидва сусіди, з яких один безгучно й зосереджено грає на зворотному боці губної гармоніки, а другий весь час п'є шнапс...

Надворі стемніло, й він довго молиться за ті очі, страшенно довго, значно довше, ніж перед тим молився за всіх інших. І за Неголеного, і за Блондина, й за того, що сказав учора: «Фактично, фактично ми вже виграли війну»,— за нього особливо.

— Бреслау,— каже раптом Неголений, і його голос має дивний, важкий, майже металевий звук; видно він знову починає помалу п'яніти.— Бреслау, скоро ми прибудемо в Бреслау...

Андреас одразу згадує кілька рядків вірша «Жив якось у місті Бреслау майстер, що дзвони робив..» Вірш здається чудовим, і як шкода, що він не пам'ятає його до кінця. Ні, думає він, я помру не скоро. Я помру між Львовом і Чернівцями, на тих безкраїх чужих просторах.

Потім він подумки проказує вірш «Арчібальд Дуглас[1]», думає про ті скорботні очі й, посміхаючись, засинає...

Прокидатися завжди жахливо. Минулої ночі хтось наступив йому на пальці, а цієї — приснилося щось моторошне. Ніби він сидить десь на величезній, сирій, дуже холодній рівнині, і в нього немає ніг, він сидить на обрубках, а небо над рівниною чорне й важке, і це небо повільно опускається на рівнину, все нижче й нижче, неухильно опускається, а він не може втекти, не може навіть закричати, бо знає, що кричати марно. Почуття безвиході паралізує його. Звідки тут узятися людині, яка б почула його крик, але ж він не може дати цьому невблаганному небу роздушити себе. Він не знає, чи ця рівнина, на якій він сидить, поросла травою, чи під ним гола земля, чи просто болото... Він не може поворухнутися, не думає про те, щоб спробувати повзти на руках, підстрибуючи, як підбитий птах. Та й куди? Обрій безкраїй, нескінченний, на всі боки, а небо все нижчає, й тоді йому на голову раптом ллється щось дуже холодне, і в мільйонну частку секунди він уявляє собі, що чорне небо — це грозова хмара і що вона оце впала на нього.

Він уявляє собі це в мільйонну частку секунди й хоче закричати... але прокидається й відразу бачить, що над ним стоїть Неголений з пляшкою біля рота, й розуміє, що йому на чоло впала краплина з пляшки...

Й одразу все пригадується. В неділю рано... а сьогодні вже п'ятниця. Ще два дні. Все згадалося. Блондин спить... Неголений великими ковтками п'є шнапс; у вагоні стало холодно — з-під дверей дме; і молитви втратили силу, і думка про очі викликає відчуття не щемкого щастя, а смутку й самотності. Все пригадалося. Тільки зранку все має інше обличчя, все втратило блиск, стало безнадійним. Тільки одне, на жаль, на превеликий його жаль, не поблякало — слово «скоро» не втратило сили, воно було дуже певним, дуже реальним. Це «скоро» не щезло, воно все так само тут, наче чигає на нього, готове до стрибка; відколи він вимовив це слово, воно стало ніби його другим обличчям. Уже два дні воно весь час так близько від нього, так нерозривно з ним зв'язане, як його душа чи серце. Вранці це «скоро» таке саме чітке й певне, як напередодні. У неділю вранці...

Тепер і Неголений помітив, що Андреас прокинувся. Він стоїть над ним і п'є просто з пляшки. В сірих сутінках у нього страшний вигляд, могутня постать, напівзігнута, як до стрибка, з пляшкою біля рота, ці блискучі очі й чудне, загрозливе булькання.

— Де ми зараз?— тихо й хрипко питає Андреас. Йому страшно, холодно, й до того ж за вікнами ще зовсім темно.

— Вже недалеко від Перемишля,— відповідає Неголений.— Хочеш ковтнути?

— Дай.

Шнапс добрий. Він вогнем вливається в нього й підштовхує кров, як вогонь під казаном, що змушує воду закипати. Шнапс добрий. Андреас зігрівся й віддав Неголеному пляшку.

— Та пий,— хрипко каже Неголений.— Я в Кракові ще дістав.

— Не хочу.

Неголений сідає поруч з Андреасом, і від цього йому легшає, бо коли ти прокинувся й тебе мучать невтішні думки, добре знати, що поряд іще хтось не спить. Довкола — сонне царство, Блондин тихо і з присвистом хропе в кутку, та й решта всі інші — і зловісні мовчуни, і зловісні балакуни,— всі сплять. Повітря у тамбурі затхле, кислувате й просякнуте брудом, потом і смородом.

Раптом йому спадає на думку, що вони уже в Польщі. Його серце на мить зупиняється, потім зовсім завмирає, так наче судини зав'язали у вузол, і вони вже не пропускають крові. Ніколи вже я не побачу Німеччини, Німеччина залишилась позаду. Поїзд проминув Німеччину, поки я спав. Десь там була лінія, невидима лінія через поле або через село, і там був кордон, і поїзд байдуже перетнув його, і я